Розділ «- 23 -»

Пам'ятаю, Дживс якось сказав — я вже забув, як спливла ця тема; можливо, він просто висловив своє зауваження, як іноді буває — що пеклу не зрівнятися зі скривдженою жінкою. І до цієї ночі я завжди вважав, що в цій фразі є рація. Сам я ніколи жінок не кривдив, але Понґо Твістелтон якось образив свою тітку, просто відмовившись зустріти на вокзалі її сина Джеральда, погодувати його та відвезти до школи, і після цього в його житті не було спокою. Він казав мені, що отримував такі листи, в які неможливо було повірити, доки сам їх не побачиш. А ще — дві суворі телеграми та образлива листівка, на якій був Воєнний Меморіал у Малому Чілбері.

Тож до сьогоднішнього дня, як я вже сказав, я ніколи не сумнівався в правильності цього ствердження. Скривджені жінки на першому місці, а другого місця немає — так мені завжди здавалося.

Але цієї ночі я змінив свою думку. Якщо хочете дізнатися, що ще може прислати пекло окрім фурій, подивіться на хлопця, якого обманом змусили відправитися в довгу та непотрібну нічну поїздку на велосипеді без ліхтаря.

Зверніть увагу на слово «непотрібну». Саме ця особливість цієї подорожі вразила мою душу найсильніше. Тобто, якщо б це була поїздка за лікарем, щоб врятувати хвору дитину, або ж до місцевого пабу, щоб привезти «підкріплення», коли в підвалі вже пусто, ніхто не стрибнув би в сідло скоріше за мене. Але те, що я був змушений пережити таке випробування лише заради хворого почуття гумору свого власного слуги, було занадто, і я всю дорогу злився.

Тож я хочу сказати, що хоча провидіння, яке береже добрих чоловіків, подбало про те, щоб я зміг повернутися додому цілим, окрім сідниць; хоча воно й прибрало з мого шляху всіх кіз, слонів і навіть схожих на тітку Агату сов, все одно Бертрам, який зрештою став на якір біля дверей Брінклі Корт, був похмурий і розлючений. І коли я помітив темний силует, що рушив з ґанку мені назустріч, я приготувався відкоркувати все те, що накопичилося в моїх думках.

— Дживсе! — сказав я.

— Це я, Берті.

Голос, що звернувся до мене, струменів наче тепла патока, і хоча я й не відразу збагнув, що його видала Бассет, я зрозумів, що він не належав чоловікові, з яким я прагнув зустрітися віч-на-віч. Бо силует переді мною був одягнений у просту твідову сукню та назвав мене моїм іменем. А Дживс, попри всі його моральні дефекти, нізащо не надів би спідницю й не назвав би мене «Берті».

Хоча це й була, звісно, остання особа, яку я хотів зустріти після довгої ночі в сідлі, я все-таки вшанував її ввічливого вітання.

Настала пауза, під час якої я потирав литки. Свої, звісно.

— То ви зайшли? — сказав я, натякаючи на зміну вбрання.

— О, так. Приблизно через чверть години після того, як ви поїхали, Дживс знайшов ключ від задніх дверей на підвіконні кухні.

— Ха!

— Що?

— Нічого.

— Ви, начебто, щось сказали?

— Ні, нічого.

І я продовжив нічого не казати. Бо цієї миті, як дуже часто траплялося, коли я залишався з цією дівчиною наодинці, розмова знову припинилася. Шепотів нічний вітерець, але не Бассет. Защебетала пташка, але Бертрам навіть не цвірінькнув. Це просто дивовижно, як сама лише її присутність наче стирає з моїх губ слова, а моя присутність — з її. Усе виглядало так, ніби наше сумісне життя після одруження буде схожим на двадцять років серед ченців-трапістів.

— Ви не бачили Дживса? — зміг я нарешті спитати.