Розділ «VI»

Три дні по тому, як арабські купці покинули гостинний Львів, слідом вирушив інший загін. Щоправда, на відміну від першого, котрий проводжали не менш гамірно, ніж зустрічали, два десятки вершників залишили місто непомітно, як тіні, коли ще не зійшло сонце.

З першого погляду важко було визначити, до якої верстви вони належать: приблизно одного віку, добірно, але без надміру вдягнуті, усі на добротних конях, вершники могли бути нащадками боярської знаті. Напевне, єдине, що їх різнило, була різноманітна зброя. У них були мечі: довгі й короткі, криві шаблі та монгольські. Тугар, який також був у загоні, єдиний мав криву сарацинську шаблю — предмет заздрості інших. Виготовлена із знаменитої дамаської сталі, вона виявилася поза конкуренцією у двобої: під час показових тренувань у присутності князя Лева Тугар не тільки переміг трьох нападників, але й переламав навпіл їхню зброю. Після того князь одразу відправив дібраних воїнів подалі від Львова, правда, суворо наказавши не доганяти арабських купців. Тому дорогу, яку можна було здолати за добу, довелося долати за дві.

Правда, дороги як такої не було. Можливо, це був ще один хитрий замір князя Лева: пустити непроханих монголів втоптаними гостинцями, де нема де сховатись. Загін їхав просіками, вздовж річок, і такими вузькими стежинами, які заледве вміщали двох вершників. Саме через це у загоні був провідник — місцевий юнак Івор, який свого часу водив цими дорогами таємних торговців, був схоплений княжою дружиною і, поставлений перед вибором — смерть на горло або служба князеві, — зголосився служити. Лев переконався, що слава про Івора, яка йшла далеко попереду, не була перебільшенням: провідник знав такі проходи і броди, про які навіть не здогадувалися місцеві старожили, котрим, як відомо, належить знати все.

Очолював загін Ратибор. Він помітно виділявся серед інших могутньою поставою воїна, котру неможливо сховати навіть під суто купецьким одягом. Ратибор служив ще королю Данилу, брав участь в останній битві з Бурундаєм, коли руські воїни змушені були скласти зброю. Після смерті Данила Ратибор покинув непривітний йому Холм і пристав до Лева. Князь знав, що міг будь-якої миті на нього покластися.

У загоні було ще п’ятеро воїнів з дружини князя. Інші тринадцятеро були новобранцями, яких треба було доставити у потрібне місце.

Тугар потрапив у цей загін несподівано для себе. Але, ні те, куди вони прямують, ні те, що робитимуть згодом, ніхто з новобранців не знав. Мовчав і Ратибор, і це неможливо було збагнути: чи не мав права говорити, чи дійсно не знав.

Разом із Тугаром їхали парубки, про походження яких можна було лише здогадуватися. Влас, що їхав поруч Тугара, був, напевне, із збіднілих бояр. Одягнутий краще за інших та й тримається на коні прямо, навіть зверхньо. А Левко попереду — точно із бідних городян. Одяг на ньому хоч і купецький, але одразу видно, що надів його вперше. Левко зручніше почувався у звичайному одязі простолюдина.

Попри різний стан, усіх об’єднувало одне: їх вибрав сам князь Лев для якоїсь надзвичайної справи, і заради цього вони згодилися покинути свої домівки.

Дорогою розмовляли мало — звивиста стежина, часті підйоми зі спусками вимагали великої уваги, і подорожні не відволікалися на розмови. Та й практично розмовляти було ні про що. За винятком п’ятьох дружинників, інші ратники раніше знайомі не були, познайомилися лише за кілька днів перед тим. Зате майбутнє у них обіцяло бути спільним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразі Тугар був знайомий з Левком, Власом і Вацлавом — русявим хлопцем десь із-під Кракова, наймолодшим з-поміж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, після його смерті дістався Леву, а вже князь виявив у юнака військові здібності. Вони четверо і дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом і на першому перепочинку, коли сонце вже припікало, а після нічної грози повітря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березі невеличкої річки, назву якої не пам’ятав навіть всезнайко Івор.

Кожен ратник віз у торбі, прикріпленій до сідла, запас їжі, достатній для двох днів подорожі. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воїни спішилися, попустили повіддя, щоб коні паслися. Самі також витягли припаси.

— Не розумію, навіщо така таємничість, — говорив, запиваючи кусень хліба джерельною водою, Влас. — Хіба важко сказати, куди ми прямуємо?

— Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, — пояснив Жирослав.

— Щоб ми комусь не проговорилися? — уточнив Влас.

— Можливо...

— Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?

— А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна — значить, не можна!

— А ти хоч знаєш? — із надією спитав Левко.

Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.

— Але не скажеш, — не вгавав Влас.