Розділ «Протистояння»

Першого червня 1937 року з протилежних боків гостинця Рава-Руська – Львів у присілку Гораєсь на камінецьку дорогу одночасно з’їхали дві підводи. Вже з першого погляду стало зрозуміло, що з’явилися вони тут з однакової причини: фірмани правили парою коней, на задній лавці сиділо по одному пасажирові, а перед ними лежили валізи і скрині. Єдине, що розрізняло їх, було те, що на одному з пасажирів була чорна сутана. Інший був цивільний.

Як і належить істинному християнину, фірман другої підводи пропустив перед себе священика і лише потім рушив услід. Він побачив, що підвода попереду зупинилася. Зупинив і він коней. А священик обернувся і приязно привітався:

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – підняв капелюх другий пасажир, вже середнього віку чоловік у добротному костюмі.

– Ви у Кам’янку Лісну їдете? – запитав священик.

– Мені казали, що сюди іншої дороги немає.

– То ви не місцевий?

– Ні. Я новий вчитель місцевої школи. Олексій Кульчицький, прошу пана. Їду на нове місце праці.

– Тоді ми з вами в однаковому становищі, – відповів священик. – Я вас запрошую пересісти до мене.

– Із задоволенням! – сказав вчитель і, кинувши фірману, щоб їхав услід, пересів на першу підводу.

Рушили.

– А ви, я так розумію, новий тутешній парох, – сказав, зручніше примостившись, Кульчицький.

– Так, ви не помилилися, – відповів той. – Василь Дацишин. Прямую зі Щурова у це ось село.

– А дотеперішній парох? Помер?

– Ні. Слава Богу, ні. Отцю Саламону вже 63 роки, і йому важко вести справи у такій великій парафії. Тому він попросився на меншу. Так ми з ним помінялися селами. Підвода назад забере його речі. А ви?

– Ну, а я приїхав на звільнене після смерті мого попередника місце. До речі, мені говорили, що школа і церква у селі – поруч.

– Отже, будемо працювати разом, – зрадів священик. – Школа українська чи утраквістична?

– А що там ділити? Звичайно, українська. Батьки вибили на плебісциті тридцять другого року.

– О, я бачу, ви ознайомлені із місцевою ситуацією значно більше, ніж я, – похвалив отець.