Розділ «Протистояння»

А Засмужним було не до розборок у міжнародному комуністичному русі. У березні Ганна народила дівчинку, яку вже за традицією назвали в честь баби Пелагеї. Тут вже не лише старий Теодор, а й Пелагея ходила гоголем і не могла натішитись онучкою. Здавалося, доля провела її через випробування лише для того, щоб син міг продовжити рід Засмужних.

А Михайлові не залишалося часу для роздумів. Родина, що поповнилася, вимагала щораз більшої уваги. Батько зовсім віддав синові господарку, не забуваючи, тим не менше, постійно надавати «корисні консультації», чим щоразу нервував Михайла. На цьому ґрунті у них неодноразово виникали суперечки – тут зіткнулися два тверді характери.

І все ж суперечки рано чи пізно закінчувалися, затихали чи просто забувалися за щоденними справами. А десь у світі події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Засмужні розуміли, що полум’я війни невблаганно наближається до їхніх осель.

Однієї погожої неділі, коли відправа у церкві завершилася, а прихожани не поспішали розходитися по домівках, обидва Засмужних – Іван і Теодор – сиділи на лаві праворуч воріт церкви. Теодорові дуже хотілося закурити, але він не смів цього робити перед Божим храмом. Брати мовчки спостерігали за молоддю, яка зібралася в окремі групи і щось обговорювала. Швидше за все мова йшла про сьогоднішню виставу, яку місцева «Просвіта» давала після вечірні.

А братам згадалися часи, коли тут, на майдані перед церквою, вирішувалися долі: звідси вони йшли до війська, звідси починалися їхні поневіряння. Звідси відправився на свою «талєргофську Голгофу» Теодор.

– Старіємо, Іване! – похитав головою Теодор. – Вже й не віриться, що стільки часу минуло.

– Тридцять п’ять, – згодився старший брат. – Півжиття, не менше.

– Півжиття? – усміхнувся Теодор. – Дай-то Боже. А то бачиш, що у світі діється!

У цей час у ворота виходив Олексій Кульчицький. Теодор Засмужний покликав його.

– Пане професоре! Підійдіть сюди.

Кульчицький, який вже звик, що до нього так звертаються, зупинився перед братами.

– Пане професоре! Що пишуть в газетах?

Вчитель лише тепер надів на голову капелюха, зручніше оперся на тростину.

– Закликають населення Жечі Посполитої згуртуватися навколо уряду у його намаганні відстояти місто Данциг, – дещо саркастично відповів він.

– О, так! – згодився Теодор. – Це саме те, без чого я не можу спокійно спати.

– А хто хоче його відібрати? – запитав Іван.

Він останнім часом зовсім не цікавився політикою.

– Ой, Іване! – похитав головою молодший брат. – Важко мені з тобою. Не цікавишся ти нічим. А так не можна. А то одного ранку прокинешся і дізнаєшся, що більше немає у тебе вільного міста Данциг. Як ти будеш після того жити?

Іван не розумів єхидства у відповіді Теодора, зате Кульчицький широко усміхнувся. Він оцінив влучні слова Засмужного.

– Як ваш внук, пане Засмужний? – поцікавився він, щоб якось виручити Івана. – Я з ним декілька разів говорив і мушу сказати вам, що у нього є великий потенціал.