Розділ «Протистояння»

– Мене, природно, цікавило, у якому середовищі я працюватиму, – скромно відказав Кульчицький.

Появу одразу двох новачків у селі обговорювали довго. Якщо із «перемиванням кісток» панові вчителю довелося відкласти – навчання починалося через три місяці, а поки що увесь свій час Кульчицький присвятив власному розташуванню і підготовці школи до прийому дітей, то отець Дацишин змусив про себе заговорити одразу. Першої ж неділі, неприємно вражений обережними, але все ж розмовами під час утрені, він звернув на це увагу парафіян і наполегливо попросив їх не розмовляти. Саме цей його сміливий жест припав до душі Теодорові Засмужному, який дещо обережно зустрів появу нового пароха. Надто вже багато значив для нього Лев Саламон. Але життя тривало, і доводилося зважати на реалії.

А тим часом священик розгорнув кипучу діяльність: то він звернувся до жінок, щоб вишили фелони, то підтримав ініціативу деяких парафіян поставити обабіч престолу статуї Ісуса і Матері Божої. Такими діями він завоював собі досить високий авторитет. Побачивши, що церква перебуває у не найкращому становищі (штукатурка обсипалася, дах протікає), він звернувся до жителів села з пропозицією ремонту.

А зовсім поруч, через дорогу, Олексій Кульчицький проводив свою підготовку до нового навчального року. Він пішов слідом нового священика і, зібравши батьків своїх майбутніх учнів, розповів про проблеми школи, її ремонт, заготівлю дров на зиму.

Закінчитися цей рік обіцяв в основному мажорно.

Довгий час ніхто доконечно не знав про минуле пана вчителя, чи жонатий він і якщо так, то чому приїхав сам. Аж якось на щотижневому базарі у Жовкві місцевий майстер Степан Холод дізнався, що нового вчителя прислали їм як покарання за те, що той був членом комуністичної партії. Холод розповів про це своїй жінці, а це було те саме, що виголосити оповідь у церкві. Через два дні про це знали всі у селі.

Дійшли чутки і до Засмужних. Старий Теодор лише знизав плечима.

– Нормальний вчитель! – сказав він, коли Степан повідомив йому цю новину. – Дітей вчить добре, вони його люблять. Це все дурниці.

– Не хотів би я, щоб моїх дітей вчив комуніст, – відповів дещо ображений на цю байдужість дядька Степан.

Теодор вийняв з рота люльку. У його очах Степан одразу ж вгадав, що дядьку скаже у наступну мить.

– Та ти спочатку женись, а вже потім про дітей розмірковуй! Та зробіть так, щоб батьки хоч на старість потішилися внуками!

Степан нахмурився. Дядько знав, що говорив. У брата Івана так і не відгуляли жодного весілля, хоч найстаршій Ганні вже минуло тридцять, а брати Степан і Дмитро були не набагато молодшими. Може, саме тому Теодор перестав сердитися на сина Михайла за поспішне весілля, тим більше що невістка була знову при надії.

З усіх каменюхів найбільше зацікавило минуле вчителя Петра Липака. Він єдиний серед селян був членом КПЗУ і старався впроваджувати комуністичну ідеологію всюди, куди прийдеться. Правда, великими успіхами на цій ниві він похвалитися не міг, каменюхи були обережними, у своїй більшості аполітичними, а коли справа стосувалася комунізму, то й агресивними. Зрозумівши, що дорослі односельці втрачені для світлого майбутнього, Петро Липак вирішив переключити свою діяльність на молодь, тим більше, що вчить їх його-таки однодумець і однопартієць.

Тому пізньої осені, після того, як Олексій Кульчицький відпустив дітей додому (надворі сутеніло рано, а дітям ще добиратися до розкиданих хуторів), у двері шкільної кімнати постукали і, дочекавшись запрошення, на порозі з’явився Петро Липак.

– Ви до мене? – здивовано запитав вчитель.

– Так, якщо ваша ласка, я хотів би поговорити з вами, – відповів Липак.

– Я вас слухаю. – Кульчицький показав на лавку. – Ви, як я знаю, не батько мого учня.

– Ні, пане вчителю. Я поки що не батько. Я тут з іншої причини.

– Я весь увага.

– Пане вчителю! – почав Липак. – Хоча, я думаю, вам буде приємніше звертання «товаришу»!