Розділ «Андрійко»

Федір Дужий ішов межею свого поля. Стигла вже пшениця, наче струни гарфи, тремтіла злегенька в безвітряному ранку, коли ще комахи не вспіли прилетіти на своє жниво. Птиці, які тількищо пробудилися, віталися взаємно раннім привітом.

Розколювалися легкі пурпурові хмаринки на сході, робили дорогу сонцю.

Дужий ішов поволі, кроком сівача, рівним, пливучим. Росло в нього серце на вид цих золотих хвиль, цього божественного, радісного, спокійного ранку. І в душі в нього було радісно та спокійно. Як то добре, що він не послухав намов, що не кинув своєї хати, поля і не пішов з іншими до Хмельницького! Нехай, хто хоче, воює і б’ється. У нього одна думка й одне діло:

— Земля!

Земля, що потребує опіки, старання, праці; потребує цього зерна, щоб росло, хліб давало; земля, що його самого виростила, виховала, привчила до праці, так, як його батька, дідів і прадідів. Що було б якби він пішов був здобувати Бар, чи Немирів, чи Тульчин, чи Полонне?

Пшеницю вже час жати. А то з тієї золотої пшениці зерно обсипалося б, трава пересохла би, товар вигинув би, не було би хліба в хаті ні для себе, ні для інших. Бог створив його не до шаблі, чи самопала. Бог дав йому його дужу силу на те, щоб хліб сіяти та збирати, коло тієї чорної землиці стояти, так, як той явір стоїть над водою, її пильнуючи. Він усе коріння своєї душі впустив у ту землю, зрісся з нею, як дубовий корінь, він без неї — ніщо, вона без нього — кустир.

Нехай ідуть, нехай здобувають. Коли проженуть панів, він стане справжнім господарем на своєму. Він і не хоче більше. Те, що є, вистачить для нього та його найближчих. За чужим не вганяється.

Ввесь свій час, усю свою силу, всю свою любов і всі свої думки віддасть цій землі. Від дитинства, від часу, як далеко сягала його пам’ять, він працював на ній.

Як йому було вісімнадцять років, батько оженив його, як йому пішло на двадцятий, поховав і батька і матір на малому кладовищі біля церкви. Залишилися йому жінка, син і земл, або радше земля, жінка й син.

Роки йшли. Хазяйство розвивалося, цвіло. Синові вже дванадцятий рік почався. Славний хлопець. Помічний. Усе знає зробити, може батька виручити. Всюди його повно. Цікавий до всього. Хотів грамоти вчитися. Навіщо вона йому? Чи ж не найкраща книжка оці загони золотої пшениці, чи ж не найближче він до Бога з ними?

І він сам почуває ще молодість і силу. Тридцять років йому либонь. Ні. Мабуть тільки двадцять і дев’ять. Розпростував широкі плечі. Почув рух м’язів, що на раменах грубими вузлами забігали під шкурою. Сильний був. Ніхто в селі не міг змірятися з ним.

Перекинув косу з лівого плеча на праве і йшов далі. Скінчилися загони пшениці, далі вівса і він увійшов у верболози та став на краю своєї сіножаті. Гей, трава! Неначе та пшениця там! Буде чим тварини годувати цілу зиму.

Підійшов до недалекого пенька, добув із-за пояса клепало, вбив в пень та забрався клепати косу.

Сонце вже стало заглядати з-поза лісу. На луці було тихо, тільки звук його клепала розносився лунко по долині, як клепання бузька-чорногуза.

Ставало тепло. Скинув сіряк, удома тканий, удома шитий, застромив камінь до коси за пояс, перехристився тричі, взяв косу і пустив її в рух. Ішла вона легенько, повільно, без його натуги, і там, куди перейшла, — зелена, свіжа, зрошена травиця укладалася в багаті покоси. Пішло. Ніби машина. Одностайний, пливкий рух, звук коси й цвірінькання тисячів трав’яних коників.

Не зчувся, як дійшов до ясеня, що ріс на границі його сіножаті. Тоді став, стер піт із чола, встромив косу кіссям у землю, добув каменя та став гострити косу.

— Дядьку Федоре! Дядьку Федоре!

Оглянувся! Межею бігло мале дівча сусіда.

— А що там, Настуню?