Розділ «13»

Дмитро Іванович доїхав тролейбусом до площі Жовтневої Революції. Далі до міністерства вирішив пройтися пішки. Часу цього раннього морозного ранку у нього було досить, і йому захотілося влитися у бадьорий людський потік, бачити навколо свіжі, рум’яні, якось особливо доброзичливі після недільного відпочинку обличчя, ловити вухом ледь чутний серед шарудіння автомобільних та тролейбусних шин швидкий перестук каблучків по намерзлому асфальту…

Втім, уже декілька днів полковник, опиняючись на вулиці, здебільшого поглядав не на обличчя, а дивився униз, на ноги жінок. Точніше, на чобітки, які цокали попереду або йшли назустріч. Він уже зустрічав на вулиці такі, що були, на його думку, скроєні за тією моделлю, яку він побачив у квартирі Журавля. Як вдалося з’ясувати, жодна з власниць цього взуття, так само, як і Оксана, не були знайомі з Журавлем і жодна з них не купила чобітки з прилавка: одна на вулиці біля крамниці, де жінки продавали взуття, що «не підійшло за розміром», інша — у переході, біля критого Бессарабського ринку.

Вечірня розмова Коваля з Оксаною теж практично нічого не дала. Словесний портрет жінки, що продала чобітки, не співпадав з даними приятельок Журавля. Та й, як виявилося, кожна пара чобітків, на які оперативники обехаес за дорученням Коваля звернули увагу, так само, як і ті, що купила Оксана, на відміну від незакінченого чобітка на кухні Журавля, мали на закоті халяви фірмову наклейку — свідчення фабричного виробництва.

За найскромнішими підрахунками, кількість побачених чобітків цієї моделі у майже тримільйонному місті давали можливість припускати такий достаток їх, який міг створити тільки «Зовнішторг». Залишалось думати, що Журавель зумів скопіювати імпортну колодку і зробити для своїх подружок одну-дві пари чобіток, ще більш елегантних, ніж фабричні. Але чому жодна із жінок, з якими розмовляли, не купила їх у крамниці? Невже вся партія була продана спекулянтами з чорного ходу?

Цього ранку Коваль не побачив на вулиці таких чобітків. Втім, оскільки вони не давали жодної ниточки до трагічної загибелі молодого науковця, Коваль перестав так уважно, як раніше, приглядатися до жіночих ніжок. Обставинами продажу у місті цих чобітків фірми «Salamander» повністю зацікавився відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією.

Та ось і міністерство. Дмитро Іванович пройшов на подвір’я повз постового, що козирнув, і рушив довгою заасфальтованою доріжкою до масивного будинку. На своєму поверсі, раніше ніж зайти до кабінету, він заглянув до чергового по Управлінню карного розшуку і, як звичайно, попросив добове зведення пригод.

— Вас питали, — доповів черговий, подаючи журнал. — З прокуратури. Слідчий Співак.

Погляд Коваля пробіг кілька повідомлень у журналі і раптом наштовхнувся на рядок, який вразив його. Полковник примусив себе зосередитися, щоб іще раз, уважніше, прочитати його: «У своїй квартирі, на вулиці Леніна, у будинку номер… було виявлено мертвою громадянку Христофорову Килину Сергіївну…»

— Хто виїздив? — спитав Коваль.

— З міського. Старший лейтенант Струць.

— З’єднайте.

Почувши голос Струця, Дмитро Іванович спитав:

— Де труп Христофорової?

— У судмедекспертизі.

— Обставини виявлення?

— Подзвонила сусідка.

Вислухавши старшого лейтенанта, Коваль зателефонував начальнику управління, попросив машину. Через кілька хвилин Дмитро Іванович повертався на ту ж саму околичну Лук’янівку, звідки щойно приїхав тролейбусом і де містився морг. Сидячи у машині, він згадав свою другу розмову з кравчинею.

Того разу Килина Сергіївна знайшла його по телефону у міському управлінні і, одержавши перепустку, буквально вдерлася у кабінет.

— Я все знаю, — заявила вона з порога. — Його вбили! Дмитре Івановичу, я весь час думаю над цією страшною історією. У нього не було жодних підстав, жодних намірів кінчати життя самогубством. У нього було прекрасне життя. Він любив, і його любили. Але він не хотів лізти у зашморг, і вона помстилася…