Розділ «13»

— Ні. Та й нащо? І так усе ясно. Того вечора була у нього Нінка Барвінок і пустила газ.

— Можливо, вона просто гріла чай і забула закрити?

— При всьому тому вона все ж таки справна господиня. Треба віддати належне. Вона й Антона своєю хазяйновитістю пробувала спокусити… стати господинею в його хаті. Часом і так голову у нього підіймала, немов уже жінка. Прийде, бувало, — і де поділася прибита чоловіком і життям друкарочка Ніночка!.. Ні, не могла вона забути про газ. її рук справа! — Глянувши на вираз обличчя Коваля, кравчиня додала: Я сама там, звичайно, не була. А про друкарку чула від людей. Від того ж діда Коляди…

— А не сказав вам Коляда, о котрій годині він зустрічався у парадному з Ніною Барвінок?

Христофорова зам’ялась.

— Сказав. Десь о восьмій. Можливо, на початку дев’ятої…

— Умгу, — тільки й відповів на це Коваль.

Килина Сергіївна раптом змовкла: сказати полковникові, що старий говорив, начебто після того чув у квартирі Антона ще й голос Павленка чи не сказати?.. Але це ж нічого не міняє. Може, негідниця готова була й цим залицяльником пожертвувати?

Коваль помітив вагання Христофорової і чекав, що іще вона скаже.

Нарешті Килина Сергіївна не витримала:

— Можливо, там гуляв і Вячеслав Адамович, але точно не знаю, не можу твердити. — І, немов злякавшись якогось нового здогаду Христофорова підхопилася: — Дозвольте мені йти. Пробачте, якщо наплела якісь дурниці, забрала у вас час… Може, я у чомусь і помиляюсь… Але ж людина загинула, така чудова людина!

Дмитро Іванович провів кравчиню до дверей, і Килина Сергіївна без явних причин пішла уже не рішучою, а розгубленою жінкою. Якоїсь миті, у дверях, навіть зупинилася, немов хотіла повернутися і продовжити розмову, та потім крутнулася і квапливим кроком гайнула по коридору.

Чи не образила її порада полковника не вести свого розслідування, а спокійно чекати офіційних результатів?

Зараз у машині, дорогою до моргу, пригадуючи і відвідини Килини Сергіївни, і все, що знав про неї, Коваль намагався зв’язати це з її загибеллю… Проте ніяких зв’язків не виявилося.

Переступивши поріг знайомого будинку, на першому поверсі якого містилася судмедекспертиза, полковник попрямував до кабінету головного експерта.

Петро Павлович Адуєв, очевидно, щойно піднявся з підвального приміщення, де була анатомка. Він стояв серед кабінету у білому халаті, який щільно облягав його опасисту постать.

— А… Дмитро Іванович! — привітав він Коваля. — Здогадуюсь, з чим ви… вірніше «за чим»… Півгодини тому дзвонив Співак. І ви цікавитесь цією жінкою, як її… Христорадова?..

— Христофорова, — підказав полковник.

— Так, так. Падіння і удар головою об ребро опалювальної батареї. Глибока ум’ятина на скроні відповідає конфігурації труби… Померла приблизно добу тому…

— А точніше, Петре Павловичу? Ви ж умієте до хвилини… — полестив Коваль медику.