Розділ «13»

— Точніше? — експерт замислився. — Якщо точніше — у неділю, годині о десятій-одинадцятій. Ось зараз буду писати для Співака і для вас документ…

Судмедексперт почав розв’язувати шворки халата, щоб скинути його.

— Петре Павловичу, я хотів би поглянути…

Адуєв перестав розв’язуватися.

— Хочете?.. — Він подумав кілька секунд, потім знову туго запнувся. — Гаразд, ходімо. Халат ось на вішалці.

Коваль повісив шапку і пальто на дерев’яний кілочок, прибитий на стінці кабінету, і зняв із другого халат.

У великому приміщенні покійницької на кафельній підлозі і на широких кам’яних ложах покоїлося декілька голих трупів. Біля одного з них — довгого, на все ложе, чоловіка — схилилися юнаки й дівчата у білих халатах, і пишнобородий медик — очевидно, викладач скальпелем щось показував їм у глибокому розрізі черева.

У приміщенні панував важкий солодкуватий запах розпаду, змішаний з формаліном і ще якимсь препаратом, — запах, який викликає нудоту і до якого людині важко звикнути. Недаремно студенти, навіть дівчатка, відвертаючись від викладача, тихцем потягували сигарети.

Судмедексперт провів Коваля у куток зали, де на такому ж кам’яному ложі покоїлася на спині гола жінка. Незважаючи на передсмертну гримасу, що викривила лице, полковник відразу впізнав Килину Сергіївну.

— Вона, — підтвердив Коваль. — У тяжких муках? — чи спитав чи то констатував він.

— Ні. Летальний удар, шок. І, не прийшовши до пам’яті…

Дмитро Іванович більше нічого не спитав. Повернувшись, він швидким кроком рушив із покійницької. Полковник звик за довгі роки служби у карному розшуку до вигляду смерті, проте і йому було тяжким це видовище. Він завжди відчував тиху лють, коли бачив, що людину, сповнену життям, чиясь зла воля перетворила на німотний труп.

При цьому мало заспокоювала думка, що багато разів йому щастило відігнати від людини смерть, врятувати, часом ризикуючи своїм життям. Він гостро ненавидів цинічне висловлювання, що, мовляв, усі люди смертні і все одно раніше або пізніше помруть.

А у тих випадках, коли гинула людина, так чи інакше зв’язана із справою, якою займався, Дмитро Іванович зовсім втрачав спокій і краявся думкою, що десь прогавив, десь не додивився, не передбачив і що нехай і посередньо, віддалено, але й він відповідає за смерть цієї людини, бо завжди мас усе передбачити, убезпечити і захистити.

Але якою мірою доля Христофорової могла бути пов’язана зі справою, якою він займається? Чи була загибель її зумовлена якимись сторонніми подіями, про які він, Коваль, і уявлення не має, а те, що знає про цю жінку в зв’язку з Журавлем, є тільки верхів’ям айсберга? Можливо, смерть підступала до неї давно і тільки випадково збіглася у часі із розслідуванням загибелі молодого вченого?

Хто ж підняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрібне? Чи, може, її падіння теж нещасний випадок?

На жодне з цих запитань у Коваля відповіді не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смерті Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслідкові зв’язки цієї нової людської трагедії.

Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Співаку, щоб узгодити з ним свої дальші дії.