Сфера застосування (пункт 1 статті 2) наголошує на відкритому характері Будапештської конвенції. Вона прийнятна до будь-якого договору перевезення внутрішніми водними шляхами, коли порт вантаження або прийому вантажу та порт розвантаження чи доставки розташовані в двох державах, з котрих одна, принаймні, є учасником Конвенції. Тут чітко простежується міжнародний характер договору.
Пункт 2 статті 2 розмежовує договірно-правові режими морських і внутрішніх водних перевезень вантажів. Особливо це вагомо для перевезень у змішаному "річка - море" плаванні. Якщо договір перевезення передбачає перевезення (без перевалки) з доставкою і внутрішніми водними і морськими шляхами, таке перевезення підпадає під юрисдикцію Конвенції за дотримання двох умов:
• 1. Відповідно до договору не повинен бути складений морський (океанський) коносамент. Тобто договір, який "покриває" такий змішаний маршрут, повинен бути договором внутрішньоводного, а не морського перевезення вантажу.
• 2. Кваліфікаційна за співвідношенням протяжності внутрішніх водних і морських ділянок маршруту доставка вантажу згідно з укладеним договором перевезення. Відстань просування вантажу внутрішніми водними шляхами має бути більшою за відстань морської ділянки шляху.
В пункті 3 статті 2 зазначено, що національна приналежність сторін і суб'єктів договору перевезення (перевізника, вантажовідправника, вантажоодержувача), національна приналежність реєстрації та порту приписки судна, регістр реєстрації судна (морський або річковий) жодним способом не впливають на можливості застосування Конвенції.
Права й обов'язки сторін договору перевезення. У розділі 2 Конвенції (статті 3-10) розглянуто права та обов'язки сторін договору внутрішнього водного перевезення вантажу.
Основний обов'язок перевізника полягає в тому, що він повинен перевезти вантаж у задані (належні) терміни і здати його вантажоодержувачеві у визначеному місці. Вантаж повинен бути доставлений у тому стані, в якому отриманий перевізником (пункт 1 статті 3). Приймає вантаж від вантажовідправника і здає його вантажоодержувачеві перевізник на борту судна (пункт 2 статті 3). Це диспозитивна норма, оскільки в договорі перевезення сторони можуть домовитися про інше. Місце прийому та здавання вантажу визначають просторові й тимчасові періоди відповідальності перевізника. Якщо сторони недомовлятимуться про інше, відповідальність перевізника буде "від борту до борту".
Перевізник має право визначення судна для перевезення вантажу (пункт 3 статті 3), але це положення можна змінити за угодою сторін (пункт 4 статті 3) і домовитися про перевезення вантажу на певному судні чи певному виді судна. Перевізник обов'язково повинен дбайливо ставитися до приведення судна в стан, придатний для перевезення конкретного вантажу. Судно має бути укомплектоване екіпажем і необхідною документацією.
Перевізник не має права, якщо в договорі не зазначено інше, переза вантажу вати вантаж повністю або частково на інше судно. Таке перезавантаження можливе у випадку, коли під час укладання договору неможливо передбачити обставини, котрі потребують перезавантаження, наприклад, через низький рівень води (пункт 4 статті 3).
До обов'язку перевізника належить забезпечення того, щоби вантаження, укладання і кріплення вантажу не впливали на безпеку судна (пункт 5 статті 3), незалежно від того, хто здійснював завантаження на судно.
Конвенція містить палубне застереження (пункт 6 статті 3): можливість перевезення вантажів на палубі або у відкритих люках повинна бути або узгоджена з вантажовідправником, або відповідати звичаям торгівлі чи діючим розпорядженням.
Стаття 4 визначає правове положення фактичного перевізника. Виконання договору перевезення або його частини може бути встановлене у самому договорі. Залишається, однак, незрозумілим, чи володіє вантажовідправник правом не вирішувати участі фактичного перевізника в реалізації договору. Проте, так чи інакше, перевізник залишається відповідальним за цілковите перевезення (пункт 1 статті 4). Якщо сторони договору перевезення розширили (збільшили) відповідальність перевізника, на фактичного перевізника така збільшена відповідальність поширюватиметься лише у випадку, коли він у письмовій формі з цим погодиться. Причому фактичний перевізник може посилатися на заперечення, висунуті самим перевізником на основі укладеного договору (пункт 2 статті 4). Відповідальність перевізника і фактичного перевізника є солідарною.
У статті 6 наводяться обов'язки вантажовідправника. Зазначимо декілька його основних обов'язків. Перший (безумовний) - оплата послуг згідно з укладеним договором перевезення (пункт 1 статті 6). Другий - надання перевізникові відомостей про вантаж.
Вони мають бути передані до прийому вантажу письмово. Ці відомості необхідні для оформлення накладної або коносамента, визначення певних аспектів відповідальності перевізника, а також належного виконання перевізником усіх операцій у процесі реалізації договору.
Відповідно до пункту 2 статті 6 ці відомості стосуються:
• розмірів і кількості вантажних місць, їхнього вантажного об'єму;
• основних марок, потрібних для ідентифікації вантажу;
• характеру, особливостей і властивостей вантажу;
• вказівок стосовно митних чи адміністративних режимів, які застосовують до усього вантажу;
• інших необхідних відомостей, зазначених у транспортному документі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Правове регулювання міжнародних перевезень» автора Столярський О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародно-правове регулювання річкових перевезень вантажів“ на сторінці 2. Приємного читання.
