Анатолій Павлович народився в місті Ічня на Чернігівщині в сім'ї залізничника. Батько письменника був завзятим мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища, заночувати під копицею пахучого сіна.
В Ічні хлопець закінчив семирічку, відвідував музичний і фотогурток. Та найбільше любив уроки літератури, і насамперед читання творів свого земляка Степана Васильченка.
Перше оповідання А. Дрофаня "Перепел" з'явилося у 1945 році, а через одинадцять років вийшла збірка оповідань "Журка з Сонцеграда".
Особливо плідними для письменника були останні три десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали симпатії читачів романи "Таїна голубого палацу", "Буремна тиша"; повісті "У кожному камені – іскра", "Біла криниця", "Загадка старої дзвіниці"; документальна повість "Коли ми красиві"; збірки оповідань "Троянди", "Альбіон", "Земля для квітів", "Сонцелюби"; збірка сатиричних оповідань "Іменини"; книги для дітей "Про Барона, Мавру і Мале Вушко", "Коли я виросту", "Янехо" та інші твори.
Доповнюють образ Анатолія Дрофаня як людини спогади Миколи Самійленка, який вчився разом з Анатолієм Павловичем на філологічному факультеті Київського університету. Він згадує, що вже тоді юнак помітно відрізнявся з-поміж студентів своєю дорослістю: зібраний, урівноважений, розсудливий. Відчувалося, що мав більший життєвий досвід, мабуть, тому, що його тато був хворобою прикутий до ліжка і батьківські обов'язки в сім'ї рано лягли на плечі сина. А ще, як згадує Микола Самійленко, він усе вмів і за все брався. Журналіст і письменник, Анатолій Павлович мав чималу сім'ю, ніколи не цурався фізичної праці: із завзяттям порався біля землі, будував, досконало знав автосправу, з любов'ю і вміло користувався автомашиною, як тільки міг і чим тільки міг, помагав людям у їхніх скрутах. Анатолій Дрофань був завзятим мисливцем і рибалкою, захоплювався бджільництвом, вирощував сад (на батьківщині, в Ічні, вивів навіть власний сорт яблук і жартома назвав його "дрофанівкою").
Дорога письменника обірвалася на творчому злеті. Він саме здав до друку новий роман "Музи кохання". В останній день свого життя Анатолій Павлович зайшов до видавництва "Радянський письменник" і поклав на стіл редакторові доопрацьований з урахуванням зауважень рецензентів рукопис, сказавши, що роботу завершено. Того ж дня його не стало.
ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ (1937-1999)
Єфімови з діда-прадіда були військові. Дід-полковник служив у Харкові, батько-капітан ніс військову службу у Білорусі. Саме там, у місті Слуцьку, яке на весь світ славилося своїми шовками, народився Олександр Миколайович Єфімов. Та життя військових – це постійні переїзди. Невдовзі молодого капітана перевели на Кавказ, за ним "помандрувала" й дружина з маленьким сином на руках. Але війна відірвала батька від родини. Коли хлоп'яті йшов п'ятий рік, прийшла "похоронка" – Микола Єфімов загинув у боях на Україні. Невісткою й онуком став опікуватися дідусь. Він допоміг їм евакуюватися на Урал і влаштуватися там на роботу. Згодом, коли Київ був визволений від німецьких окупантів, Сашко з мамою переїжджає туди.
У Києві він закінчив школу, університет (російське відділення філологічного факультету), став працювати в українській пресі. Був на видавничій і редакторській роботі, у тому числі працював у видавництві "Веселка", у журналі "Барвінок". Якийсь час письменник очолював Будинок дитячої книги, запровадивши там свято Рідної мови.
Свою літературну діяльність Олександр Єфімов розпочав як критик, виступаючи з численними оглядами, рецензіями, літературно-критичними статтями. Та одне відрядження різко змінило його творчу діяльність. Перебуваючи якось у містечку Зелений Гай, що в Запорізькій області, письменник відвідав братську могилу, старанно доглянуту місцевими школярами-слідопитами, які розшукували родичів тих, хто загинув у боях, визволяючи їхню землю. Як з'ясувалося, у цій могилі був похований і Микола Єфімов. Так, через двадцять років після одержання "похоронки" син вклонився батьковій могилі.
З того часу Олександр Миколайович став іншими очима дивитися на дітей. Він захопився художньою прозою для наймолодших, і проявив у цьому неабиякі здібності. Окремими виданнями вийшли його книжки "Скоріше б вирости", "Задачі трапляються різні", "Ордени бойової слави", "Я – сам!", "Таємниця одна на всіх". Не покинув, звичайно, і літературно-критичної діяльності, але в поле зору найчастіше потрапляли твори письменників, які теж писали для дітей.
ІРИНА ЖИЛЕНКО (1941-2013)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українські та зарубіжні письменники» автора Більчук М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „АНАТОЛІЙ ДРОФАНЬ (1919-1988)“ на сторінці 1. Приємного читання.
