Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

Голлі поставила курку під гриль на п’ять хвилин, і м’ясо чудово зарум’янилось. Усі семеро товаришів умістилися в бесідці (для візочка Лаві там був обладнаний покіт), і розмова зав’язалася приємна та жвава. Клод виявився ще тим оповідачем і ділився байками про свою барвисту кар’єру «працівника служби охорони» в «Прошу, джентльмени». Історії були смішні, аж ніяк не злі чи нетактовні, і ніхто не сміявся над ними дужче, ніж Клодова мама. Вона досміялася до ще одного нападу кашлю, коли Гові розповів, як один його клієнт, намагаючись зімітувати психічний розлад і домогтися таким чином неосудності, зняв у судовій залі штани й почав махати ними перед суддею.

Причин їхнього приїзду до Мерісвілла ніхто не зачіпав.

Лаві полежала перед вечерею зовсім недовго, тож коли вони поїли, вона оголосила, що повертається назад у ліжко.

— З їжею на винос брудного посуду небагато, — сказала вона, — а той, що є, я і зранку можу помити. З цим я, знаєте, управляюся прямо з візочка, хоч треба глядіти цей клятий кисневий балон, — вона обернулася до Юна: — Офіцере Сабло, ви певні, що вам надворі буде зручно? Шо як хтось почне лазити навколо будинку, як минулої ночі?

— Мем, я озброєний до зубів, — відповів Юн, — і тут надворі дуже затишно.

— Ну… то заходь усередину, коли забажаєш. Після півночі може піднятися сильний вітер. Задні двері ми замкнемо, але під olla de barro [246] є ключ, — вона показала на старий глиняний горщик, потім склала руки на своїх неабияких грудях і злегка вклонилася. — Ви — хороші люди, і я вдячна за те, що ви сюди приїхали і вчинили з моїм хлопчиком по справедливості.

З цими словами вона покотилася в будинок. А решта шестеро ще трохи посиділи надворі.

— Хороша вона жінка, — сказав Алек.

— Так, — погодилася Голлі. — Хороша.

Клод запалив «Тіпарілло».

— Копи на моєму боці, — сказав він. — Новий досвід. Мені до вподоби.

— Містере Болтон, у Плейнвіллі є «Волмарт»? — спи­тала Голлі. — Мені треба дещо прикупити, а я обожнюю «Волмарти».

— Немає, і це добре, бо ма’ теж їх обожнює, і я б її звідти не витягнув. Найподібніша до «Волмарту» крамниця в цих краях — це «Хоум Депо» в Тіппіті.

— Згодиться, — сказала Голлі й підвелася. — Ми вимиємо посуд, щоб Лаві вранці не клопоталась, а тоді поїдемо. Повернемося завтра, заберемо лейтенанта Сабло, а потім — додому. Мабуть, тут ми зробили все, що могли. Ти зі мною згоден, Ралфе?

Погляд Голлі підказав йому відповідь, тож детектив так і мовив:

— Звісно.

— Містере Ґолд? Містере Пеллі?

— Не можу не погодитись, — сказав Гові.

— З тутешніми справами покінчили, — підтакнув Алек.

Хоч вони зайшли до будинку всього хвилин через п’ят­надцять після того, як відбула Лаві, з її спальні вже лунав розкотистий храп. Юн наповнив раковину мильною водою, закотив рукави й почав мити ту невелику кількість посуду, яким вони скористалися. Ралф витирав, Голлі складала на місце. Надвечір промені були ще досить яскраві, і Клод лишився на задвірку з Гові та Алеком — пообходити ділянку і повиглядати сліди, що їх міг лишити вчорашній непроханий гість… якщо такий узагалі був.