Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— Я так розумію, що ваш дівер із командою не стали чекати порятунку на протилежному боці обвалу, — сказав Юн.

— Ні, вони пішли. Роджер чи хтось інший, ма’ть, вирішили, що знають, як вийти назад до великої печери, або ж боялися, що стеля ще дужче обвалиться. Хтозна. Та вони лишили по собі сліди, принаймні на початку: позначки на стінах і сміття на підлозі, монети й обривки паперу. Один чоловік покинув навіть свою картку з боулінгу «Тіппіт Лейнз». Ще один удар — і він би виграв собі десяток безкоштовних раундів. Про це в газеті писали.

— Як Гензель і Ґретель лишали по собі хлібні крихти, — задумливо мовив Алек.

— А потім усе враз зникло, — сказала Лаві. — Просто посеред проходу. Усі позначки, монетки, паперові кульки. Щезло без сліду.

«Мов ті відбитки ніг в історії Білла Семюелза», — подумав Ралф.

— Другий рятівний загін іще трохи пройшов уперед, вони кликали й махали ліхтарями, та ніхто не озвався. Хлопака, що писав тоді статтю для Остінської газети, взяв інтерв’ю в кількох чоловіків із другого загону, то вони одне й те саме розповідали — перед ними простягалось забагато стежок, і всі вели вниз, деякі — в тупики, інші — до роззявин темних, мов колодязі. І вони не могли кричати через ризик накликати ще один обвал, та хтось таки крикнув і, ясна річ, шмат стелі обвалився. Саме тоді вони постановили забиратися звідти, поки живенькі й здоровенькі.

— Та пошуки, вочевидь, на одній спробі не спинилися? — спитав Гові.

— Звісно що ні, — Лаві вивудила з холодильника ще одну бляшанку кóли, луснула кришкою з вушком і проковт­нула половину за раз. — Не звикла сті’ки говорить, у роті пересохло, — вона поглянула на кисневий балон. — І ця штука теж майже скінчилася, та у ванні є ще один, лежить із моїми клятими медикаментами, — це на той випадок, як хтось із вас захоче його принести.

На це завдання визвався Алек Пеллі, і Ралф полегшено підмітив, що стара не стала запалювати чергову сигарету, поки міняла балони. Щойно приток кисню відновився, вона повела мову далі.

— За всі ці роки там перебувала ще дюжина рятувальних загонів, шукали аж до землетрусу сьомого року. Після того постановили, що це надто небезпечно. Усього три чи чотири бали за Ріхтером, та печери крихкі, самі розумієте. Зала звуку добре вистояла, хоч зі стелі відламалось кілька сталактитів. А от деякі інші проходи пообвалювалися. Знаю, що так звана Мистецька галерея — точно. Після того трусу Мерісвіллську діру закрили. Головний вхід заколотили й Ахіґу, ма’ть, теж.

На мить усі замовкли. Ралф не знав, що там решта, а сам він думав про те, як воно — повільно помирати, глибоко під землею та в темряві. Йому не хотілося про це думати, але він не міг собі нічим зарадити.

— Знаєте, що мені колись сказав Роджер? — мовила Лаві. — Не більш як за півроку до своєї смерті. Він сказав, що Мерісвіллська діра, ма’ть, спускається аж у самісінькеє пекло. Тобто це саме те місце, де ваш чужинець почуватиметься як удома, як гадаєте?

— Ані слова про це, коли повернеться Клод, — сказала Голлі.

— Ой, та він знає, — відказала Лаві. — То ж його рідня. Кузенів він не надто любив — вони були старші й дуже його цькували, та все одно родичі.

Голлі всміхнулася, але не звичною сяйною усмішкою — її очі не всміхалися.

— Певна, що знає, та не знає, що ми знаємо. Хай так буде й надалі.

Лаві, у якої втома вже межувала з виснаженням, сказала, що кухня буде замала для комфортної вечері на сімох, тож їсти доведеться на задвірку в, як вона висловилася, «гальтанці». Вона розповіла (і не без гордості), що Клод сам її збудував із набору, який придбав у «Хоум Депо».

— Спершу може бути трохи спекотно, але о цій годині вже зазвичай починає дути вітерець, і там є сітки від комах.

Голлі запропонувала старій пані піти полежати, а компанія хай сама лаштується до вечері надворі.

— Та ви ж не знаєте, що де лежить!