Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Як виявилось, Голлі не полетіла бізнес-класом, хоч і могла, якби віддала перевагу рейсові «Дельта» о 10:15, що доправив би її до Кеп-Сіті о 12:30. Та оскільки їй хотілося провести більше часу в Огайо, Голлі забронювала квитки на сутужний трьохетапний переліт на тарадайках, що мали добряче попокидати її в неспокійній липневій атмосфері. Не особливо приємна подорож у затісних салонах, проте стерпна. Майже нестерпним було усвідомлювати те, що вона прибуде до Флінт-Сіті не раніше шостої вечора, і це якщо всі її плани йтимуть точно за графіком. Зустріч в офісі адвоката Ґолда була призначена на сьому, а Голлі понад усе ненавиділа запізнюватися на призначені зустрічі. Запізнення — неправильний підхід до правильної побудови відносин.

Вона спакувала свій невеликий багаж, здала готельний номер і поїхала за тридцять миль від Дейтона до Ріджиса. Спершу Голлі подалася до будинку, де Гіт Голмз гостював у мами під час відпустки. Двері замкнені, вікна позабивані — скоріш за все тому, що вандали вправлялись на них у стрільбі по мішенях. На моріжку, який уже давно треба було покосити, стояла табличка з написом «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ Й ПРОДАЖУ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ М. ДЕЙТОН».

Голлі оглянула будівлю, подумала, що невдовзі (якщо вже й не зараз) місцеві дітлахи пошепки називатимуть її «будинком із привидами», і замислилась над сутністю всіх трагедій. На кшталт кору, свинки чи краснухи, трагедія була заразна. На відміну від цих хвороб, вакцини проти неї не існувало. Смерть Френка Пітерсона у Флінт-Сіті інфікувала його безталанну родину й поширилася цілим містом. Голлі сумнівалася, що так само відбулося в цьому приміському селищі, де не так багато людей здавна підтримували приятельські стосунки. Але родина Голмзів беззаперечно зникла, нічого від неї не лишилося, окрім спорожнілого будинку.

Ґібні поміркувала, чи треба фотографувати цей позабиваний дім із табличкою «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ…» на моріжку — уособлення втрати й журби, якщо так можна висловитись, — і вирішила, що не варто. Деякі люди, з якими вона мала зустрітись, зрозуміють, проймуться цими відчуттями, але більшість, мабуть, ні. Для них це буде лиш фотографія.

Від оселі Голмзів вона поїхала до кладовища «Мирний упокій», що розташувалось на околиці міста. Там Голлі знайшла всю злучену родину: батька, матір і сина. Квітів не було, і камінь, що позначав могилу Гіта Голмза, лежав перекинутий на землі. Вона уявила, що те саме може статися з надгробком Террі Мейтленда. Напливала журба, а разом із нею — злість. Надмогильний камінь Гіта був маленький, на ньому — лиш ім’я, дати й засохла брудна пляма, що, мабуть, лишилася від пожбуреного яйця. Не без зусиль Голлі встановила надгробок на місце. Вона не тішила себе надією, що він там і зостанеться, проте зробила, що могла.

— Ви ж нікого не вбивали, містере Голмз, правда? Просто опинилися не в тому місці й не в той час.

На сусідній могилі Голлі знайшла невеличкий букет і позичила кілька квітів, щоб розкидати над могилою Гіта. Зірвані квіти — кепське вшанування, вони в’януть і помирають, але це краще, ніж нічого.

— Але тавро вже не змиється. Місцеві не повірять правді. І я не думаю, що люди, з якими я сьогодні ввечері зустрінуся, теж у неї повірять.

Проте вона так чи інакше спробує їх переконати. Треба робити все, що можеш: піднімати надгробки чи намагатися переконати чоловіків і жінок двадцять першого століття, що в цьому світі існують чудовиська, чия найбільша перевага — небажання раціональних людей у них вірити.

Голлі роззирнулася й побачила склеп на ближньому невисокому пагорбі (тут, в Огайо, усі пагорби були невисокі). Вона підійшла до нього, озирнула прізвище, викарбуване в граніті над архітравом (МОГИЛА, як доречно), і спустилася всередину трьома кам’яними сходинками. Поглянула на кам’яні лави, де можна було посидіти й позгадувати пана Могилу, похованого тут торік. Чи ховався тут чужинець після того, як покінчив зі своєю брудною роботою? Голлі так не вважала, тому що будь-хто (може, навіть один із тих вандалів, які перекинули надгробок Гіта Голмза) могли надибати цей склеп і зазирнути всередину. До того ж удень сонце мало годину чи дві світити на лави, даруючи цьому місцю крихту нетривкого тепла. Якщо чужинець був тим, за кого вважала його Голлі, то він надавав перевагу темряві. Не зав­жди, ні, але на певні проміжки часу. Певні вирішальні проміжки. Вона ще не закінчила свого дослідження, але принаймні в цьому була майже впевнена. І ще в дечому: убивство було справою його життя, а от журба — їжею. Журба і злість.

Ні, не перепочивало воно в цьому склепі, та Голлі не сумнівалась, що тут, на кладовищі, воно таки побувало, може, навіть перед смертю Мейвіс Голмз і її сина. Голлі здалося (хоч вона розуміла, що це, мабуть, лише фантазія), що вона чує запах його присутності. Брейді Гартсфілд мав такий самий запах, сморід надприродного. Білл його знав, і медсестри, які доглядали Гартсфілда, також знали, хоч пацієнт начебто перебував у кататонічному субступорі.

Голлі неквапливо рушила до маленької парковки за воротами кладовища; сумка билася їй об стегно. «Пріус» чекав на неї самотою в нищівній літній спеці. Вона пройшла повз свою автівку, тоді повільно роззирнулася на 360 градусів, вивчаючи всі деталі навколишньої місцевості. Неподалік починались фермерські угіддя (Голлі чула запах доб­рив), але тут іще пролягала перехідна зона промислової занехаяності, огидна й неродюча земля. У рекламних брошурках Комерційної палати таких фотографій не зустрінеш (якщо тільки в Ріджиса була своя Комерційна палата). Жодних принад чи пам’яток. Ніщо не милувало око, навпаки — пейзаж відвертав, немов сама земля промовляла: «Ідіть звідси, нÍчого тут робити, до побачення і не повертайтеся». Ну, тут розмістилося кладовище, але з приходом зими до «Мирного упокою» приїжджатимуть одиниці, і навіть протягом найкоротших візитів на вшанування мертвих їх заморожуватиме північний вітер.

Трохи далі на північ була залізнична колія, та рейки поіржавіли, а між шпалами проросли бур’яни. Ця залізнична станція вже багато років стояла покинута, вікна були позабивані, як у будинку Голмзів. Позаду неї, на тупиковій гілці, виднілися два самотні товарні вагони, чиї колеса обплела лоза. Вони виглядали так, наче лишились тут із часів війни з В’єтнамом. Біля спустілої станції тягнулися закинуті складські приміщення і, як вирішила Голлі, ветхі ремонтні цехи. За ними — розвалена фабрика у високих заростях кущів і соняшника. Свастика, що її хтось вивів аерозольною фарбою на крихкій рожевій цеглі, яка давно, колись дуже давно, була червоною. З одного боку траси, що мала привести Голлі назад у місто, хилився білборд із гаслом «АБОРТИ СПИНЯЮТЬ СЕРЦЕБИТТЯ! ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ!». З другого боку стояла низька довга будівля з вивіскою на даху «АВТОМИЙКА СПЕ ДІ РОБО». На порожній парковці при будівлі виднілася ще одна вивіс­ка — сьогодні Голлі вже бачила таку одну: «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ Й ПРОДАЖУ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ М. ДЕЙТОН».

«Здається мені, що ти був тут. Не в склепі, але неподалік. Там, де міг вчувати запах сліз, коли вітер дмухав у твій бік. Там, де було чутно сміх тих чоловіків чи хлопців, які перекинули надгробок Гіта Голмза і, мабуть, ще й помочилися на нього», — подумала Голлі.

Попри спеку їй стало холодно. Якби було більше часу, вона б дослідила ті покинуті будівлі. Цілком безпечно, бо аутсайдер уже давно поїхав з Огайо. І ймовірно, що з Флінт-Сіті також.

Голлі зробила чотири знімки: залізнична станція, товарні вагони, фабрика й закинута автомийка. Переглянула фотографії та постановила, що вони згодяться. Мають згодитися. А їй треба було встигнути на літак.

«І переконати кількох людей».

Тобто якщо вийде. Цієї миті Голлі відчула себе дуже маленькою і самотньою. Легко уявила сміх і глум — такі речі їй вдавалися природно. Але вона спробує. Бо мусить. Заради вбитих дітей, так — Френка Пітерсона, Говардових дівчаток і тих, що їм передували, — але також заради Террі Мейтленда й Гіта Голмза. Що зможе, те й зробить.

Треба ще одне місце відвідати. Добре, що воно якраз по дорозі.