Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

Двадцять шостого липня, близько другої ранку, Джек Госкінз перетнув кордон Техасу та зняв номер у задрипаному «Індіанському мотелі», щойно на сході показалися перші сонячні промені. Розрахувавшись із заспаним клерком за тиждень наперед (і скориставшись «мастеркардом» — єдиною карткою, на якій ще лишилися гроші), він попросив собі номер у дальньому кінці занедбаної будівлі.

Кімната пропахла алкоголем і застояним сигаретним димом. На провислому ліжку — обшарпане покривало, наволочка на подушці — жовта від старості, чи від поту, чи від того й другого разом. Джек присів на єдиний у кімнаті стілець і поспіхом та без особливого інтересу переглянув текс­тові й голосові повідомлення на телефоні (останні припинили надходити десь о четвертій ранку, коли переповнився автовідповідач). Усі — з відділка, багато з них — від самого голови Ґеллера. На Західному боці сталося подвійне вбивство. Оскільки Ралф Андерсон і Бетсі Ріґґінз були у відпустці, Джек лишився єдиним робочим детективом, де він є, він має негайно прибути на місце скоєння злочину, бу-бу-бу.

Джек улігся на ліжко, спершу — на спину, але від цього опік дуже розболівся. Госкінз перевернувся на бік, і пружини завищали, протестуючи проти його солідної ваги. «Важитиму менше, якщо рак запанує, — подумав він. — Під кінець від мами зостався самий скелет, обтягнутий шкірою. Крикучий скелет».

— Не бувати цьому, — сказав він порожній кімнаті. — Просто треба трохи, чорт забирай, поспати. І все в мене вийде.

Чотирьох годин має вистачити. Чи п’яти, якщо пощастить. Але мозок не бажав вимикатися, наче той двигун на «нейтралці». Коді, маленький щур-дуропхач зі станції «Здоров» таки мав ті біленькі пігулки, а крім того, — незлий запас кокаїну, майже чистого, якщо вірити на слово продавцеві. Судячи з того, як зараз почувався Джек, лежачи на цій мізерній подобині ліжка (він навіть не розглядав варіант залазити під покривало, бозна-що там повзало на простирадлах), то ця заява була обґрунтована. Невдовзі після півночі, коли здавалося, що поїздка ніколи не скінчиться, він зробив усього парочку дрібних понюшок і тепер почувався так, наче більше ніколи не засне — а точніше так, наче міг перекласти покрівлю на якомусь даху, а потім ще й п’ять миль пробігти. Зрештою сон таки прийшов, хоч був тривожним і сповненим жахіть про матір.

Джек прокинувся по полудні, і в кімнаті вже стало нестерпно гаряче попри жалюгідну пародію на кондиціонер. Детектив пішов у туалет, подзюрив і спробував оглянути свій судомний зашийок. Не вийшло — може, то було й на краще. Він повернувся в кімнату і присів на ліжко, щоб одягнути черевики, та знайшов тільки один. Коли став намацувати другий, хтось уклав черевик просто йому в руку.

— Джеку.

Госкінз завмер, руки вкрилися гусячою шкірою, а короткі волосини на потилиці стали сторчма. Чоловік, який сидів у його душовій кабінці у Флінт-Сіті, тепер лежав під ліжком, мов ті чудовиська, що Джек їх так боявся в дитинстві.

— Послухай мене, Джеку. Зараз я тобі розповім, що саме ти мусиш зробити.

Коли голос нарешті припинив давати вказівки, Джек збагнув, що біль у шиї (кумедно, але майже так само він називав свою дружиноньку — головним болем) зник. Ну… майже. І заходи, що він їх мав ужити, видавалися простими, хоч і дещо радикальними. І гаразд, бо Джек був майже певен, що зможе вийти сухим із води, а спинити годинник Андерсона — то чисте задоволення. Урешті-решт, саме Андерсон був головним докучником. Старий містер Присуду-не-маю сам накликав собі таку долю. Інших, звісно, шкода, але Джек у цьому не винен. Це Андерсон їх за собою потягнув.

— Діло вакса — сказала плакса, — пробурмотів Госкінз.

Натягнувши черевики, він опустився навколішки й зазирнув під ліжко. Пилу там багато назбиралося, і місцями він був наче стертий, та окрім бруду — нічого. І це було добре. У Джека відлягло від серця. У тому, що гість тут дійсно був, Джек не сумнівався. Так само він не сумнівався, що на пальцях, які вклали йому в руку черевик, було витатуйоване слово «НІЯК».

Біль в опіку стишився до глухого бурмотіння, у голові прояснилося, і Джек вирішив чогось перекусити. Мабуть, стейк із яєчнею. На нього чекала нелегка робота, тож треба набиратися сил. Людина не проживе на самих амфетамінах і понюшках. Без їжі й під спекотним сонцем він може знепритомніти, а тоді вщент обгорить.

До речі, про сонце: надворі промені, мов кулаком, ударили йому в обличчя, а шию попередливо заломило. Джек із розпачем збагнув, що в нього закінчився сонцезахисний спрей, і він забув крем з алое вера. Імовірно, щось таке мають продавати в кафе при мотелі, разом з іншим дріб’язком, який викладають біля кас у таких закладах: футболки, бейсболки, компакт-диски з музикою кантрі й сувеніри від племені навахо, вироблені в Камбоджі. Поміж того мотлоху мають знайтися предмети першої необхідності, бо найближче місто було…

Джек прикипів на місці, випроставши руку до дверей у кав’ярню, позираючи крізь запилену шибку. Там сиділи вони. Андерсон і його весела братія придурків, разом із тою худорлявою жінкою з сивуватою гривкою. Була ще стара карга в інвалідному візочку й мускулистий чоловік із чорним коротким волоссям та еспаньйолкою. Карга над чимось зареготала, потім закашлялась. Джек навіть знадвору чув цей сміх — наче бісів трактор на першій передачі. Чоловік з еспань­йолкою кілька разів стукнув її по спині, і тоді вже засміялась уся компанія.

«Буде вам не до сміху, коли я за вас візьмуся», — подумав Джек. Та насправді було добре, що вони сміялися. Інакше могли б його помітити.

Він відвернувся, намагаючись зрозуміти, що він щойно побачив. Думав не про реготливу компанію, до цього Джеку діла не було, а про те, що коли Еспаньйолка простягнув руку до спини Візочка, то на пальцях показалася татуха. Шибка була запилена, синє чорнило — вицвіле, але Джек знав, що там написано: НІЯК. Як цей чоловік так швидко перебрався з-під його ліжка у кав’ярню — Джек Госкінз навіть не наважувався таке в себе запитати. На нього чекала робота, і цього було достатньо. Позбутися раку, що розповзався його шкірою, — то тільки половина справи. Позбутися Ралфа Андерсона — її друга половина, і це завдання Джек виконає навіть дуже радо.

Старий містер Присуду-не-маю.

Плейнвіллський аеродром розташувався в переліску на околиці однойменного змарнілого маленького міста, що він його обслуговував. Єдина посадкова смуга здалася Ралфу страхітливо короткою. Щойно колеса торкнулися землі, пілот на повну витиснув гальма, і всі незакріплені предмети в салоні полетіли шкереберть. Літак зупинився на жовтій лінії в кінці вузької гудронової доріжки, не більше як за тридцять футів [222] від рівчака з бур’янами, водостоєм і бляшанками з-під «Шайнера».