Розділ «Голлі»

Вона поклала робочий телефон (який завжди брала із собою додому, хоч Піт і потішався над нею через це) на стійку поруч із домашнім, а тоді секунд тридцять мовчки сиділа перед комп’ютером. Натиснула кнопку на «Фітбіті» [174], щоб перевіри­ти пульс. Сімдесят п’ять, на вісім-десять ударів вищий за норму. Голлі не здивувалася. Історія про справу Мейтленда, яку переповів їй Пеллі, збудила й захопила її так, як жодна інша після покійного (і такого страшного) Брейді Гартсфілда.

Хіба що все було не зовсім так. Правда полягала в тому, що її нічого не захоплювало відтоді, як помер Білл. Піт Гантлі був цілком нормальний, але (тут, у тиші своєї затишної квартири, Голлі могла це визнати) такий собі нудьга-чоловік. Він радо займався пошуками дрібних шахраїв, утікачів з-під застави, вкрадених автівок, загублених домашніх улюбленців і татусів, що бігали від аліментів. І хоча Голлі сказала Алеку Пеллі чисту правду — вона справді ненавиділа насилля, окрім як у кіно, ненавиділа аж до болю в шлунку, — та під час гонитви за Гартсфілдом вона почувалася такою живою, як ніколи потім. Це також стосувалося Моріса Белламі, схибленого поціновувача літератури, який вбив свого улюбленого письменника.

У Дейтоні на неї не чатували ніякі Брейді Гартсфілди й Моріси Белламі, і це було добре, бо Піт поїхав у відпустку до Міннесоти, а її юний друг Джером разом зі своєю родиною подався до Ірландії.

«Поцілую за тебе Камінь красномойвства [175], люба», — сказав він в аеропорту з ірландською говіркою, що виходила йому так само кепсько, як і акцент у стилі «Амос і Енді» [176], до якого він час від часу вдавався, щоб допекти Голлі. «Краще не треба, — відповіла вона тоді. — Уяви, скільки на тій штуці мікробів. Фу-у-у».

«Алек Пеллі думав, що мене відстрашать чудноти, — подумала вона тепер, ледь усміхнувшись. — Гадав, що я просто відповім: “Це неможливо, люди не можуть перебувати у двох місцях одночасно, люди не можуть зникати з відеозаписів. Це або підстава, або підробка”. Тільки Алек Пеллі не знає, і я не збираюся йому про це розповідати, що люди таки можуть перебувати в кількох місцях водночас. Брейді Гартсфілд міг, і коли він нарешті помер, то був у тілі іншої людини».

— Усе можливо, — звернулася вона до порожньої кімнати. — Геть усе. У світі повно чудних закутків і схованок.

Голлі запустила «Фаєрфокс» і знайшла адресу паба «Томмі й Таппенс». Найближчими апартаментами виявився готель «Феарв’ю» на бульварі Нортвудз. Чи не зупинялася родина Мейтлендів у тому самому готелі? Треба перепитати Алека Пеллі електронною поштою, та це здавалось імовірним, враховуючи те, що сказала старша дочка Мейтленда. Голлі зайшла на сайт Trivago й побачила, що може зняти там пристойний номер за дев’яносто два долари на добу. Вирішила було забронювати невеличкий номер класу люкс, але відразу передумала. Це вже будуть зайві витрати — низькосортна й слизька практика в бізнесі.

Голлі зателефонувала у «Феарв’ю» (з робочого мобільника, бо це вже виправдані витрати), забронювала собі кімнату на три ночі, починаючи із завтрашнього дня, а тоді відкрила на комп’ютері «Мат Кранчер». На її погляд, це була найкраща програма для планування завдань на кожен день. Заїзд у «Феарв’ю» починався з третьої години, а швидкість її «пріуса» на шосе за оптимального споживання пального становила 63 милі на годину [177]. Голлі включила в розрахунки зупинку на заправці і в придорожньому ресторані, де, без сумніву, їй подадуть якісь другорядні наїдки… плюс сорок п’ять хвилин на неминучу тягучку через дорожні роботи…

— Виїду о десятій, — вирішила вона. — Ні, краще за десять хвилин десята, щоб не прогадати.

І щоби повністю убезпечити себе від несподіванок, Голлі скористалася застосунком «Вейз», що проклав альтернативний маршрут, якщо такий знадобиться.

Вона прийняла душ (щоб не витрачати час уранці), одягла нічну сорочку, почистила зуби, пройшлася зубною ниткою (згідно з останніми дослідженнями, зубна нитка не захищала від карієсу, але це був її щоденний ритуал і вона б радо користувалась ниткою до самої смерті), дістала з волосся шпильки, склала їх рядочком, а тоді, тихо ступаючи босими ногами по підлозі, пішла до іншої кімнати.

Там розташовувалась фільмотека Голлі. Полички були заставлені DVD: деякі в кольорових магазинних коробках, але більшість — звичайні «болванки», що на них вона записувала фільми за допомогою ультрасучасного привода. Дисків було тисячі (на цей момент — 4375), та Голлі легко знайшла потрібний фільм, бо всі вони стояли за алфавітом. Вона взяла диск із полички й поклала на тумбочку — де вона його неодмінно побачить, коли зранку збиратиме речі.

Про все подбавши, Голлі опустилася навколішки, заплющила очі й склала руки на молитву. Ідея молитися вранці та ввечері належала її внутрішньому аналітику, і хоча Голлі закидала, що не зовсім вірить у Бога, цей аналітик стверджував, що озвучувати свої турботи й плани гіпотетичній вищій силі все одно піде на користь, навіть попри невіру. І, мабуть, користь таки була.

— Це знову Голлі, і я досі намагаюся жити, як належить. Якщо ти там, будь ласка, благослови Піта на його риболовлі, бо тільки ідіоти виходять рибалити на човні, знаючи, що не вміють плавати. Прошу, благослови родину Робінсонів у далекій Ірландії, і якщо Джером насправді збирається поцілувати той Камінь красномовства, то хай передумає. Я так само п’ю «Буст» [178], щоб набрати трохи ваги, бо лікар Стоунфілд каже, що я захуда. «Буст» мені не до вподоби, але в кожній пляшечці міститься двісті сорок калорій, якщо вірити етикетці. Приймаю «Лексапро» [179] і не курю. Завтра я їду до Дейтона. Прошу, збережи мене в дорозі, допоможи дотримуватися всіх правил дорожнього руху і якнайкраще розібратися з усіма фактами в цій справі. А факти таки цікаві, — вона замислилась. — Я й досі сумую за Біллом. На сьогодні все.

Вона вмостилась у ліжку й за п’ять хвилин заснула.

Голлі прибула в готель «Феарв’ю» о 15:17 — результат не оптимальний, але непоганий. Вона сподівалася дістатись туди о 15:12, але після з’їзду із шосе геть усі світлофори проти неї змовились. У номері все було нормально. Банні рушники на дверях у ванну висіли трохи криво, але Голлі виправила цей недолік, щойно сходила в туалет і вимила руки й обличчя. При телевізорі не виявилось DVD-плеєра, але за дев’яно­сто два долари на добу вона іншого й не очікувала. Якщо їй заманеться подивитися фільм, який вона із собою привезла, то для цього ідеально підійде ноутбук. Те кіно знімали задешево і, певно, не довше десяти днів, тож висока роздільна здатність та акустична система «Долбі» не знадобляться.

Паб «Томмі й Таппенс» стояв від готелю менш ніж за квартал. Голлі побачила вивіску, щойно вийшла з-під готельної маркізи. Пройшлася до будівлі й взялася роздивлятись меню у вітрині. У верхньому лівому кутку був намальований пиріг, його скоринка парувала. Під пирогом стояв напис: «ПИРІГ ІЗ М’ЯСОМ І НИРКАМИ — НАША ФІРМОВА СТРАВА».

Голлі промайнула ще один квартал і вийшла на автостоянку, десь на три чверті заповнену автомобілями. «МІСЬКА ПАРКОВКА» — виголошував знак перед в’їздом. «НЕ ДОВ­ШЕ 6 ГОДИН». Вона зайшла на територію і стала виглядати штрафні талончики на лобовому склі чи хрестики, що їх ставлять на шинах інспектори парковок. Нічого такого Голлі не побачила, а це означало, що за лімітом у шість годин ніхто не стежить. Усе залежало від чесності самих водіїв. У Нью-Йорку таке не спрацювало б, але в Огайо, вочевидь, цим не переймались. Без відповідного нагляду неможливо було визначити, скільки там простояв фургон після того, як його покинув Мерлін Кессіді, але Голлі припускала, що з незамкненими дверима й ключами, які привітно стирчали зі шпарини запалювання, він там довго не протримався.

Вона повернулася до «Томмі й Таппенс», представилася старшій офіціантці й сказала, що розслідує справу одного чоловіка, він зупинявся тут неподалік минулої весни. Як виявилося, старша офіціантка була також співвласницею закладу, й оскільки до вечірнього ажіотажу ще лишалася година, вона охоче зав’язала розмову. Голлі спитала, чи господиня часом не пригадує, коли саме вони розповсюджували в цьому районі листівки з меню.