Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— І в них легко загубитися, — сказав Алек.

— Ще б пак. Так ось що сталося. Було два чи три такі отвори, які вели геть від проходу Зміїного черева, та їх не позабивали і не відгородили, бо повважали замалими й не стали перейматися.

— От тільки для близнюків вони були не замалі, — здогадався Ралф.

— Ось воно, яблучко, сер, і ви в нього поцілили. Карл і Келвін Джеймісони. Двійко курдуплів, які шукали собі пригод. Й одну таку знайшли. Вони були разом із групою, що вирушила до Зміїного черева, ішли одразу за мамою і татом у самому кінці, та коли група вибралася з проходу, малих уже не було. Батьки… ну, чого я буду вам розповідати, як вони на те зреагували? Мій дівер не водив тої групи, в якій опинилися Джеймісони, але записався в пошукову команду, що пішла по близнят. Маю таку здогадку, що навіть її очолив, та тепер уже не дізнаєшся.

— Його сини також взяли участь? — спитав Гові. — Кузе­ни Клода?

— Так, сер. Хлопці й самі працювали в Дірі, на неповну ставку, і прибігли одразу, як дізналися. Багато народу понабігало, бо новина поширилась, мов степова пожежа. Спершу здавалось, що проблем не буде. Люди з усіх отворів Зміїного черева чули, як хлопчики до них гукають, і знали напевно, у яку саме діру вони влізли, бо один із гідів посвітив ліхтариком і побачив маленьку пластикову фігурку вождя Ахіґи, що її містер Джеймісон купив одному сину в сувенірній крамничці. Ма’ть, випала з кишені, поки хлопець повз. Як я вже казала, крики було чутно, та жоден дорослий у той отвір не проліз. Навіть до іграшки не зміг дотягнутися. Пошуковці заволали, щоб хлопці йшли на звук їхніх голосів, а як не буде місця розвернутися, то най задкують. Почали світити в ті дірки, махати ліхтарями, і спершу здавалося, що голоси хлопців наближаються, та потім вони стали слабшати, стихати, аж поки зовсім не змовкли. Як спитаєте моєї думки, то малі взагалі не наближалися до виходу.

— Хитра акустика, — сказав Юн.

— Sí, señor. Тож потім Роджер сказав, що їм треба переходити на бік Ахіґи, який він вивчив на своїх дослідженнях, що вони звуть спі-лелогією. Коли вони туди дістали, то знову ясно як удень почули голоси хлоп’ят, вони плакали й волали, тож рятувальники взяли зі складу мотузку й ліхтарі та пішли їх витягати. Наче й добру справу робили, та натомість вона загнала їх у могилу.

— Що сталося? — спитав Юн. — Ви знаєте? Хоч хтось знає?

— Ну, як я вже казала, це справжній бісів лабіринт. Вони лишили одного чоловіка ззовні, щоб подавав мотузку й подовжував за потреби. То був Ев Брінклі. Невдовзі після того він поїхав геть із міста. До Остіна. Горем убитий… та хоч живий і міг ходити під сонцем. А інші… — Лаві зітхнула. — Ті вже сонця так і не побачили.

Ралф замислився про весь цей жах і на обличчях решти побачив те саме відчуття.

— Ев розмотував останні сто футів альпіністської мотузки, коли почув звук, який, за його словами, був схожий на вибух «вишневої бомби» [243], що її дитина поклала до ву-нітазу і закрила кришку. А відбулося, ма’ть, ось що: якийсь довбень стрельнув із пістолета, сподіваючись так вивести хлопчиків до рятувального загону, і стався обвал. І це не Роджер стріляв, на тисячу баксів можу закластися. Старий Родж багато в чому був дурнем, особливо щодо собак, та ніколи б не додумався палити з пістолета в печері, де рикошетом можна в що завгодно поцілити.

— Або від такого звуку може обвалитися шмат стелі, — докинув Алек. — Те саме, що стріляти з дробовика в горах, щоб накликати лавину.

— І їх завалило, — здогадався Ралф.

Лаві зітхнула й поправила канюлю, що з’їхала набік.

— Нє-а. Може, так було б навіть краще. Принаймні — швидше. Та люди у великій печері, у Залі звуку, чули, що вони кличуть на допомогу, як ті самі заблукалі хлоп’ята. На той час біля печери вже зібралося шістдесят чи сімдесят чоловіків і жінок, усі бажали долучитись до пригоди. Моєму Джорджу теж закортіло туди піти — усе ж таки в тій пастці опинилися його брат і племінники, і зрештою я не змогла втримувати його вдома. Пішла разом із ним, наглядати, щоб він не втнув якоїсь дурниці на кшталт полізти за ними. Тоді б він неодмінно загинув.

— І коли сталось це нещастя, — сказав Ралф, — Клод перебував у виправному закладі, так?

— У Ґейтсвіллській трудовій школі — так вона, певно, називалася, — та це й справді був виправний заклад.

Голлі вже давно дістала з наплічної сумки жовтий блокнот і тепер, похилившись над лінійованими аркушами, робила нотатки.

— На той час як ми з Джорджем дісталися Діри, уже посутеніло. Парковка там чимала, та на ній, чорти мене бери, усього кілька місць лишилося. Біля печери встановили великі ліхтарі на стовпах, туди й назад шугали люди і вантажівки, тож місцина скидалася на якийсь знімальний майданчик у Голлівуді. Ще одна група занурилася з боку Ахіґи, у них були ліхтарі на десяток батарейок, каски й такі дуті куртки на кшталт брон’жилетів. Вони пройшли за мотузкою аж до обвалу. Довгий шлях, подекуди через стоячу воду. Завал був серйозний. Вони всю ніч та ще на наступний ранок його розчищали, щоб пройти. А на той час народ у великій печері вже не чув криків заблукалих.