Розділ «Жовтий»

О десятій годині суботнього ранку в «Ірландській ложці О’Маллі» було майже безлюдно. Біля входу сиділи двоє стариганів із кухликами кави під боком і шахівницею на столі поміж ними. Єдина офіціантка, мов зачарована, вдивлялася в екран маленького телевізора, що висів над шинквасом. Там крутили рекламно-інформаційний ролик: продавали зі знижкою якусь ключку для гольфа.

Юнель Сабло влаштувався в глибині кав’ярні, одягнений у вицвілі джинси й тісну футболку, що підкреслювала його завидну мускулатуру (у Ралфа завидної мускулатури не було року з 2007-го). Він також дивився телевізор, але коли ввійшов Ралф, здійняв руку й помахав детективу.

Ралф усівся, і Юн мовив:

— Не розумію, чого офіціантка зацікавилася саме цією ключкою.

— Жінки що, у гольф не грають? Чи ти досі живеш у світі чоловічого шовінізму, аміго?

— Та грають жінки в гольф, просто ця ключка всередині порожня. Ідея в тому, що коли тобі на чотирнадцятій лунці заманулось «по-маленькому», то в неї можна попісяти. У комплекті навіть є маленький фартушок, щоб на член накидати. Марна річ для жінки.

Підійшла офіціантка, щоб прийняти замовлення. Ралф попросив собі яєчню-бовтанку й житній тост, намагаючись не дивитися на жінку, щоб не зареготати. Він геть не очікував, що сьогодні зранку доведеться опиратись саме такому бажанню, і попри всі зусилля з нього вирвався смішок. Ралф вирішив, що винен фартушок. А офіціантка й без телепатії розгадала його думки.

— Так, смішно — з одного боку, — сказала вона. — Якщо тільки в тебе нема чоловіка, який дуріє від гольфа і має простату розміром із грейпфрут, а ти не знаєш, що йому подарувати на день народження.

Ралф зустрівся поглядом із Юном, і це послугувало спусковим гачком. Чоловіки вибухнули таким щирим і громовим реготом, що шахісти невдоволено озирнулися.

— Серденько, ти щось замовлятимеш? — спитала офіціантка в Юна. — Чи так і сидітимеш, попиваючи каву і сміючись із «заліза № 9» підвищеного комфорту?

Юн вибрав яєчню по-селянськи [160]. Коли офіціантка пішла, він сказав:

— Ми живемо в чудному світі, ese, повному чуднот. Як гадаєш?

— Враховуючи тему нашої розмови, мушу з тобою погодитися. І що ж такого чудного було в тауншипі Кеннінґ?

— Багато всякого.

Юн мав із собою шкіряну сумку через плече, Ралф чув, як Джек Госкінз зневажливо називає такі штуки «ридикюлями». Сабло дістав із сумки айпед-міні в пошарпаному чохлі, що пережив чимало нелегких поїздок. Ралф уже помітив, що дедалі більше копів носять із собою такі ґаджети, і прикинув, що на 2020-й чи як мінімум 2025-й рік вони повністю замінять традиційні поліцейські блокноти. Ну, світ не стоїть на місці. І ти або рухаєшся разом із ним, або пасеш задніх. Загалом, він був би радий отримати на день народження саме такий подарунок, а не «залізо № 9» підвищеного комфорту.

Юн натиснув кілька іконок і дістався своїх нотаток.

— Покинутий одяг знайшов малий на ім’я Даллас Елфман учора по обіді. Пізнав пряжку з конячою головою, про яку говорили в новинах. Зателефонував своєму татові, а той зараз же зв’язався з поліцією штату. Я приїхав туди разом із мобільною лабораторією десь за чверть шоста. Джинси — хтозна, такі сині джинси є по всіх усюдах, але пряжку я одра­зу впізнав. Сам подивись.

Він знову торкнувся екрана, і на ньому великим планом спливла пряжка. Ралф не сумнівався, що це та сама кінська голова, з якою Террі потрапив на відео камер спостереження транспортного вузла «Воґел» у Даброу.

Звертаючись як до Юна, так і до самого себе, Ралф мовив: