Розділ «Сліди і канталупа»

Ралф не розповів Джинні про свої найстрашніші підозри — як прокурор округу Флінт міг таємно сподіватися, що біля суду збереться скипілий праведним гнівом натовп. Тож коли в середу ввечері Білл Семюелз з’явився на ґанку будинку Андерсонів, жінка його впустила. Впустила, та дала зрозуміти, що він їй тут без пуття.

— Він на задвірку, — сказала вона, розвертаючись і прямуючи назад до вітальні, де Алекс Требек пресував учасників вечірнього «Джепарді!» [115] пунктами вікторини. — Ти знаєш дорогу.

Цього вечора Семюелз був одягнений у джинси, кросівки й просту сіру футболку. Він кілька секунд постояв у передпокої, подумав, а тоді пішов за Джинні. Перед телевізором стояли два м’які глибокі крісла, і більш насиджене й просторе наразі пустувало. Білл узяв зі столика між кріслами пульт і приглушив звук. Джинні так само дивилася в телевізор, де учасники торували собі шлях у категорії «Літературні лиходії». Відповідь на екрані була: «Вона зажадала голови Аліси».

— Ну, це просто, — мовив Семюелз. — Червона королева. Як він, Джинні?

— А як ти гадаєш, як він?

— Мені шкода, що все так вийшло.

— Наш син дізнався, що його батька усунули від справ, — сказала вона, не відриваючи погляду від телевізора. — Про це в інтернеті писали. Малий, звісно, дуже засмутився, а ще його засмутив той факт, що улюбленого тренера застрелили на смерть перед окружним судом. Він хоче додому. Я порадила йому перечекати кілька днів і подивитися, чи він не передумає. Не хотіла казати йому правду — що сам батько ще не готовий з ним зустрітись.

— Ралфа не усунули. Він просто в адміністративній відпустці. Оплачуваній. І неодмінній після будь-якого інциденту зі стріляниною.

— Хоч пень об сову, хоч сову об пень.

На екрані виникла наступна відповідь: «Ця медсестра не була ґречна» [116].

— Каже, що та відпустка триватиме аж до півроку. І це якщо він погодиться на обов’язкову психіатричну діаг­ностику.

— А чого б він не погодився?

— Бо думає пуститися діла.

Семюелз потягнувся рукою до маківки, але сьогодні чубчик поводився пристойно, принаймні поки що. Тоді знов опустив руку.

— У такому разі, може, відкриємо спільний бізнес. Цьому місту потрібна добра автомийка.

Джинні навіть не глянула на нього.

— Ти про що?

— Я вирішив не виставлятися на переобрання.

Тоді вона подарувала йому тонку, як лезо, посмішку, яку б навіть її рідна мати не впізнала.