Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

«А що як він бреше? Що як він дав рак, а забрати не зможе? І що як раку взагалі не було? Що як гостя не було? Що як ти просто збожеволів?»

Від цих думок Джек також відмахнувся. Відчинив кофр, дістав «вінчестер» і почепив приціл. Парковка і вхід у печеру постали перед ним, мов на долоні. Якщо докучники приїдуть, то будуть завбільшки з касу, яку він проминув на початку.

Джек заповз у затінок висної скелі (спершу подивившись, чи немає там змій, скорпіонів та іншої живності) і зробив ковток води — запивши нею пару пігулок з амфетаміном. На додачу — порція кокаїну з чотириграмової пляшечки, яку продав йому Коді (ніякої халяви, коли йдеться про колумбійський порошок). Тепер він сидів у звичайній засаді, як уже бувало дюжину разів протягом його кар’єри копа. Джек чекав, тримаючи «вінчестер» на колінах, час від часу поринав у дрімоту, але завжди й неодмінно був насторожі, готовий помітити будь-який рух. Так тривало, поки сонце не схилилося до обрію. Тоді він підвівся й поморщився через затерплі м’язи.

— Не прийдуть, — мовив він. — Принаймні не сьогодні.

«Ні, — погодився чоловік із татуйованими пальцями (або так уявив собі Джек). — Але ж ти будеш тут завтра, чи не так?»

Так, буде. Хоч цілий тиждень сюди навідуватиметься, як треба. Навіть місяць.

Він став спускатися, рухаючись вкрай обережно. Тільки вивернутої гомілки йому бракувало після стількох годин на пекучому сонці. Поклав гвинтівку в металеву скриню, глитнув трохи води з пляшки, яку лишив у салоні пікапа (а вона вже мало не на окріп перетворилася) і поїхав назад до траси. Цього разу він повернув на Тіппіт, де сподівався купити кілька предметів першої необхідності, найперше — сонцезахисний спрей. І горілку. Небагато, бо мав тепер певні обов’язки, але достатньо, щоб улягтись у своє гидке провисле ліжко й не думати про те, як йому в руку сунули того черевика. Господи, чому він узагалі поїхав до того блядського сараю в тауншипі Кеннінґ?

Повз нього промайнув Клод Болтон, який рушив у проти­лежному напрямку. Один одного вони не помітили.

— Гаразд, — сказала Лаві, коли Клод вирушив у дорогу й пропав з очей. — У чому річ? Що воно таке, про що мій хлопчик не мусить чути?

Наразі Юн не зважив на стару і звернувся до решти:

— Управління шерифа округу Монтґомері послало кілька помічників, щоб вони оглянули місця, які сфотографувала Голлі. І в тій закинутій фабриці, де на стіні свастика намальована, вони знайшли закривавлений одяг, звалений у купу. Серед цієї одежі була куртка санітара, а до неї пришита бирка «ВЛАСНІСТЬ КРПГ».

— Клініка розладів пам’яті Гейсмана, — сказав Гові. — Б’юсь об заклад, що коли протестують кров на одязі, то зразки належатимуть одній чи обом Говардовим дівчаткам.

— Плюс усі виявлені відбитки належатимуть Гіту Голмзу, — додав Алек. — Може, вони будуть розмиті, якщо він тоді вже почав перетворюватися.

— Або ні, — сказала Голлі. — Ми не знаємо, скільки триває процес перетворення, навіть те, чи ця тривалість щоразу однакова.

— У тамтешнього шерифа виникли питання, — сказав Юн. — Я відкараскався. А враховуючи те, із чим ми тут можемо мати справу, то, сподіваюся, відкараскався назавжди.

— Людоньки, припиніть говорити між собою і введіть мене в курс, — наполягла Лаві. — Будь ласка. Я тривожуся за мого хлопчика. Він ні в чому не винен, як і ті двоє чоловіків, а вони вже мертві.

— Я розумію ваше занепокоєння, — мовив Ралф. — Хвилиночку. Голлі, коли ти говорила з Бостонами дорогою від аеропорту, то розповідала їм про кладовища? Певно, не розповідала.

— Ні. Ти сказав — тільки найголовніше. Тож я так і зробила.

— Ой, стривайте, — сказала Лаві. — Придержіть кобилу. Коли я ще була малою і жила в Ларедо, то бачила один фільм про тих борчинь…

— «Мексиканські борчині проти чудовиська», — докинув Гові. — Ми теж його бачили. Міз Ґібні привезла із собою диск. На «Оскар» це кіно не тягне, та все одно цікаве.