Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

Стара із сумнівом поглянула на Гові, та коли Голлі кивнула й усміхнулася, Лаві всміхнулася навзаєм, запалила ще одну сигарету й повела далі:

— Ну, то його зміна скінчилася, він отримав пенсію і пере­віз нас усіх сюди, галасвіта. Клоду тоді було лише дванадцять — він у нас пізно народився, коли ми вже давно поклали, що Господь не хоче нам дітей давати. У Мері­с­віллі Клоду ніколи не подобалося, він сумував за яскра­вими вогнями та своїми паскудними друзями — мій хлопчик завжди водився з дурними компаніями, собі на згубу. Я спершу теж це місто недолюблювала, та потім звик­ла й стала смакувати спокій. Коли старієш, то спокій — це майже все, що тобі треба. Може, ви мені зараз і не повірите, але згодом самі дізнаєтеся. І ця ідея про родинний могильник — не така вже й погана, як добре подумати. Може бути й гірше, ніж укластися в землю в себе на задвірку, та, ма’ть, Клод таки потягне мої кістки до Остіна, щоб я лежала поруч із чоловіком, як за життя. Мені однаково недовго лишилося.

Вона кашлянула, з огидою поглянула на сигарету і втовкла її до решти в переповнену попільничку. Недопалок озлоблено димів.

— Знаєте, чому ми опинилися в Мерісвіллі? Джорджу спало на думку вирощувати альпак. Коли вони померли, а це сталося невдовзі, він перейшов на златопудлів. Коли ви не в курсі, то златопудель — це схрещення золотистого ретривера й пуделя. Як гадаєте, іва-люція колись би ухвалила таку суміш? Я в цьому збіса сумніваюся. Але брат Джорджа вбив те йому в голову. Більшого дурня за Роджера Болтона ще світ не бачив, та Джордж гадав, що гроші вже в них у кишені. Роджер також переїхав сюди з родиною, і вони з братом стали партнерами. У всякому разі, цуценята златопудлів теж повиздихали, як і альпаки. У нас із Джорджем після того було трохи скрутно з грошима, але достатньо, щоб не померти з голоду. А от Роджер усі свої заощадження вклав у цю кляту пусту ідею. Тож він почав шукати роботу і…

Лаві замовкла, на обличчі почав вимальовуватися подив.

— Так що там із Роджером? — спитав Ралф.

— Трясця! — вигукнула Лаві Болтон. — Я стара, та це не виправдання. Воно ж увесь час було в мене під носом.

Ралф похилився вперед і взяв жінку за руку.

— Ти про що, Лаві? — звернувся він до неї на ім’я, як, врешті-решт, завжди робив у допитній кімнаті.

— Роджер Болтон і його два сини, кузени Клода, поховані менш як за чотири милі звідси, разом із чотирма іншими чоловіками. Чи, може, п’ятьма. І з тими дітьми, ясна річ, із близнюками, — Лаві повільно захитала головою з боку в бік. — Я так злилася, коли Клоду присудили шість місяців у Ґейтсвіллі за крадіжку. І мені було соромно. Розумієте, саме тоді він почав уживати наркотики. Але пізніше я розпізнала в цьому милість Божу. Бо якби він був тут, то пішов би з ними. Тато б не пішов, бо на той час у Джорджа вже було два серцеві напади, і він не міг, але Клод… так, він був би разом із ними.

— Де? — спитав Алек, також похилившись уперед й уважно дивлячись на стару.

— У Мерісвіллській дірі, — відповіла вона. — Там, де загинули ті чоловіки, де вони лежать і по сей день.

Як розповіла Лаві, усе відбулося так, як у тому розділі «Тома Сойєра», коли Том і Беккі заблукали в печері. Тільки Том і Беккі зрештою вийшли. А от близнюки Джеймісони, яким було всього по одинадцять, — ні. Не вибралися й ті, хто поліз їх рятувати. Мерісвіллська діра забрала їх усіх.

— То коли бізнес із златопудлями не вдався, ваш дівер пішов працювати туди? — спитав Ралф.

Лаві кивнула.

— Він іще раніше те місце досліджував, ті’ки не там, де публіка ходила, а з боку Ахіґи. Тож коли він туди прийшов шукати роботу, його одразу, як оком моргнути, і взяли — гідом. Він та інші гіди, вони водили вниз групи туристів, чоловік по дванадцять чи що. Це найбільша печера в усьому Техасі, але найпопулярніша її частина, яку народ особ­ливо прагнув побачити, це головна зала. Зала звуку, ось як вона називалася, через… як там її? Акустику. Бувало, стане гід на дні, то за чотириста чи п’ятсот футів [240] від стелі, і почне шепотіти собі «Присягу вірності» [241]. То люди нагорі кожне слово чули. Луна, здавалось, узагалі не вщухала. А ще стіни були розписані індіан­ськими малюнками, забула, як вони звуться…

— Піктограми, — підказав Юн.

— Точно. При вході видавали гасову лампу Колмена, щоб роздивлятися їх або сталактити, які зі стелі звисали. Ще там були спіральні залізні сходи, які вели до самого дна, чотириста сходинок чи навіть більше, усе кружляли й кружляли аж до низу. Не здивуюсь, як вони і досі там стоять, хоч сьогодні я б не ризикнула ними ходити. Там сиро, а залізо іржавіє. Єдиний раз, як я отими сходами спускалася, то в голові до чортиків запаморочилось, і це я навіть на сталактити не дивилася, як інші. Повірте мені, нагору я вже їхала на ліфті. Спускатись — це одне, та лиш повнісінька дурепа стане підніматися чотирма сотнями сходинок, як на те нема потреби. Дно печери простягалось на двісті чи навіть триста ярдів [242]. Там встановили кольорові ліхтарі, щоб підкреслити прожилки мінералів у камінні, був бар із наїдками і шість чи вісім проходів, що ними можна було гуляти. Усі вони якось називалися. Зараз уже докладно не згадаю, але була Мистецька галерея навахо, там — ще більше піктограм, потім Дияволів спуск і Зміїне черево, де треба було пригинатися аж до землі, а подекуди й повзти. Уявляєте?

— Так, — озвалась Голлі. — У-уф.

— То були основні. А від них відгалужувалося ще більше, тільки перекриті, бо Діра — то не єдина печера, а кілька дюжин, що спускаються все глибше й глибше, і деякі — так і не досліджені.