Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— Це один із тих фільмів, де грала Розіта Муньйос, — підтвердила Лаві. — Cholita luchadora. Я та мої друзі — ми всі хотіли бути нею. Я навіть на Гелловін так одягнулася одного разу. Мати пошила мені костюм. Той фільм про cuco, лячний він був. Щось там про професора… чи вченого… точно не пам’ятаю, але El Cuco перейняв його обличчя, і коли luchadoras його зрештою вистежили, то він жив у склепі чи крипті на місцевому кладовищі. Так діло було?

— Так, — відповіла Голлі, — бо так ідеться в легенді, принаймні за іспанським переказом. Cuco спить із мертвими. Як і належить вампірам.

— Якщо це створіння справді існує, — сказав Алек, — то воно, безумовно, вампір. Йому потрібна кров, щоб перейти до наступної ланки в ланцюжку. Щоб цикл не спинявся.

І знову Ралф подумав: «Люди, ви самі себе чуєте?» Йому дуже подобалася Голлі Ґібні, але він також шкодував, що з нею познайомився. Завдяки їй у голові Ралфа розгорілася війна, а він так сильно прагнув перемир’я.

Голлі обернулася до Лаві.

— Та порожня фабрика, де поліція Огайо знайшла закривавлений одяг, розташована неподалік кладовища, на якому похований Гіт Голмз разом зі своїми батьками. Ще одну купу одягу знайшли в сараї біля кладовища, де поховані предки Террі Мейтленда. Тож питання стоїть так: чи є тут поблизу якийсь цвинтар?

Лаві замислилась. Усі чекали. Зрештою вона сказала:

— У Плейнвіллі є гробовище, та в Мерісвіллі — нічого такого. Чорт забирай, у нас тут навіть церкви немає. Була колись — Всепрощальної Богоматері, та вона згоріла зо два-дцять років тому.

— От срань, — пробурмотів Гові.

— А родинного могильника у вас немає? — спитала Голлі. — Інколи ж ховають у себе на ділянці, так?

— Ну, не знаю, як там в інших, — відказала стара, — та ми так ніколи не робили. Мої мамця і татусь поховані в Ларедо, і їхні мамці з татусями — також. Це далеко, аж в Індіані, звідки моя рідня емігрувала після Громадянської війни.

— А ваш чоловік? — спитав Гові.

— Джордж? Його рідня — з Остіна, там він і лежить, поруч зі своїми батьками. Я колись їздила туди на автобусі, його навідати, зазвичай на день народження, квіти привозила й усе таке. Та не була там відтоді, як заробила собі цю кляту ХОХЛ [239].

— Ну та й квит, — мовив Юн.

Лаві, здається, його не чула.

— Знаєте, а я співала, ще як дихалка була в нормі. І на гітарі грала. Після старших класів переїхала з Ларедо до Остіна, через музику. Південний Нешвілл, ось як його називають. Влаштувалася на роботу в паперову фабрику на Бразос-стрит і все чекала на великий прорив у «Каруселі», чи «Зламаній спиці», чи деінде. Чекала й листівки робила. Великого прориву так і не відбулося, та я вийшла заміж за виконроба. Тобто за Джорджа. І жодного разу про це не пошкодувала, аж поки він не вийшов на пенсію.

— Щось ми відійшли від теми, — сказав Гові.

— Нехай розповідає, — заперечив Ралф.

Він відчув знайоме легеньке тріпотіння, передчуття якогось відкриття. Воно ще не показалося з-за обрію, та вже наближалося.

— Продовжуйте, місіс Болтон, — попросив він.