Розділ «Сліди і канталупа»

— І я тебе.

Він уже поринав у сон, коли дружина заговорила йому на вухо — чітко і майже грубо, наче намагалася вирвати інформацію за допомогою шокотерапії.

— Якщо справа не в шлейці ліфчика, то в чому?

На секунду Ралф ясно побачив слово «НІЯК». Тільки літери були зеленувато-сині, а не жовті. Щось у цьому є. Ралф спробував ухопитися за думку, та вона вислизнула.

— Ні, ніяк, — сказав він.

— Поки ні, — відповіла Джинні, — але ти зможеш. Я тебе знаю.

Вони поснули. Коли Ралф прокинувся, була восьма ранку й пташки вже співали щодуху.

На десяту ранку в п’ятницю Сара і Ґрейс дісталися альбому «Вечір важкого дня» [140], і Марсі подумалось, що тепер вона й справді може збожеволіти.

У майстерні в гаражі Террі дівчата знайшли батьків програвач (купив майже задарма на eBay, як запевняв він Марсі) разом із ретельно дібраною колекцією альбомів «Бітлз». Вони принесли програвач і платівки в кімнату Ґрейс і розпочали із «Зустрічайте Бітлз!» [141].

— Ми їх усі програємо, — сказала Сара мамі. — У пам’ять про тата. Якщо ти не проти.

Марсі відповіла, що не проти. Що ще вона могла відповісти, дивлячись у ці бліді серйозні обличчя й очі з почервонілими повіками? Тільки тоді вона не усвідомлювала, як важко їй дадуться ці пісні. Звісно, дівчатка знали їх усі. Коли Террі працював у гаражі, вертушка програвача крутилась без упину, сповнюючи майстерню групами «британського вторгнення». Террі запізно народився, щоб слухати їх наживо, та все одно обожнював: «Сьорчерз», «Зомбіз», «Дейв Кларк Файв», «Кінкс», «Ті Рекс» і, звісна річ, «Бітлз» [142]. Здебільшого «Бітлз».

Дівчата любили ці гурти й пісні, бо їх любив тато, але існу­вав іще цілий емоційний спектр, про який вони не знали. Вони не чули «Я гукаю твоє ім’я» [143], цілуючись на задньому сидінні автівки батька Террі — губи Террі на її шиї, рука Террі під її светром. Вони не чули «Кохання мені не купити» [144] (а саме ця пісня лунала зараз згори), сидячи на дивані у їхній першій спільній квартирі, тримаючись за руки, дивлячись «Вечір важкого дня» на пожованій відеокасеті, яку підібрали на барахолці за двадцять доларів. Чудова четвірка — молоді й чорно-білі — носилися, мов навіжені, і Марсі знала, що вийде заміж за чоловіка, який сидить поруч із нею, хоч сам він цього ще не знав. Чи помер уже Джон Леннон на той час, як вони дивились цю стару касету? Чи пристрелили його просто вулиці — так само, як її чоловіка?

Вона не знала, не могла згадати. Знала тільки те, що вона, Сара і Ґрейс гідно пережили сьогоднішній похорон, але тепер похорон скінчився, і перед Марсі простягнулося життя матері-одиначки (ох, це страшне словосполучення), і радісна музика зводила її з розуму від горя. Кожна нота, взята в унісон, кожен майстерний риф Джорджа Гаррісона відкривали в ній свіжі рани. Двічі вона підводилася з-за кухонного столу, де сиділа з чашкою охололої кави. Двічі вона підходила до сходів і набирала повітря, щоб крикнути: «Годі! Вимкніть!». І двічі поверталася на кухню. Дівчатка теж тужили.

Цього разу Марсі встала, підійшла до шухляди з кухонним приладдям і висунула її до кінця. Гадала, там нічого не буде, але знайшла пачку сигарет «Вінстон». Цигарок лишилось три. Ні, рахуй, що чотири — одна ховалася на дні пачки. Марсі не курила від п’ятого дня народження молодшої доч­ки, бо мала напад кашлю, коли збивала рідке тісто на торт для Ґрейсі, і тоді заприсяглася кинути назавжди. Але замість того щоб позбутися цих служак раку, вона закинула їх углиб шухляди для приладдя, немов якась темна, прозорлива половина її знала, що врешті-решт вони знадобляться знову.

«Їм уже п’ять років. Вони, мабуть, сухі, як смерть. Кашлятимеш, поки не знепритомнієш».

Добре. То й краще.

Вона дістала з пачки одну, уже з жадобою. «Курці ніколи не кидають, тільки роблять паузу», — подумала Марсі. Підійшла до сходів і, схиливши голову набік, прислухалась. «І я люблю її» поступилася місцем «Скажи мені чому» [145] (це одвічне запитання). Уявила, як дівчата сидять на ліжку Ґрейс, не розмовляють, а просто слухають. Може, тримаються за руки. Приймають батькове причастя. Батькові альбоми — деякі куплені в музичному магазині Кеп-Сіті «Поверни час навспак» [146], деякі придбані в інтернеті, і всіх їх він колись тримав у руках, як і своїх доньок.

Марсі перетнула вітальню, підійшла до маленької круглочеревої пічки, яку вони запалювали тільки в особливо холодні ночі, і наосліп потягнулася по сірники «Даймонд», що лежали на поличці поруч. Наосліп — бо на тій поличці також стояла низка фотографій, на які вона зараз не мала сил дивитися. Може, сили знайдуться за місяць. Може, за рік. Скільки часу піде на те, щоб оговтатися після першої, найболючішої стадії горя? Певно, вона знайде більш-менш точну відповідь на сайті WebMD [147], але поки боялася туди зазирати.

Добре, що хоч репортери полишили їх після похорону — поспішили до Кеп-Сіті висвітлювати свіжий політичний скандал, і Марсі не доведеться тулитися на задньому ґанку, коли доньки можуть у будь-яку мить визирнути у вікно й побачити, що мама вдалася до старої згубної звички. Або в гаражі, де вони почують запах диму, якщо підуть по нову порцію платівок.

Марсі відчинила вхідні двері, а там, здійнявши кулак для стуку, стояв Ралф Андерсон.