Розділ «Сліди і канталупа»

— Я не впевнена. Він сказав дещо, і я ніяк не можу викинути це з голови. Говарде, скажи мені правду. Як гадаєш, це Террі вбив того хлопчика?

— Господи, ні. Я ж тобі казав. Певні докази вказують на провину, нам обом про це відомо, але проти цього теж є забагато свідчень. Його б виправдали. І попри те — Террі був просто не здатен на такий учинок. Плюс ми маємо його передсмертну заяву.

— Люди скажуть, що він не схотів визнавати провину, бо я була поруч. Мабуть, уже так говорять.

«Любонько, — подумав Гові, — я не певен, що він узагалі усвідомлював твою присутність».

— Я вважаю, що він сказав правду.

— Я теж, і якщо так, то справжній убивця й досі на волі, і якщо він убив одну дитину, то рано чи пізно вб’є і другу.

— Так от що Андерсон тобі наговорив, — Гові відштовх­нув убік рештки сендвіча. Їсти перехотілося. — Воно й не дивно, гра на почутті провини — це старий поліцейський трюк, але він не мав права застосовувати його до тебе. Критика Ралфові не завадить. Сувора догана в службовому досьє, це щонайменше. Ти ж, заради всього святого, щойно чоловіка поховала.

— Але він сказав правду.

«Може, так, — подумав Гові, — але тоді напрошується питання — чому він сказав це тобі?»

— Є ще дещо, — продовжила Марсі. — Якщо справжнього вбивцю так і не знайдуть, нам із дівчатками доведеться поїхати з міста. Якби я була сама, то, певно, змогла б протистояти всім чуткам і пліткам, але вимагати цього від дів­чат — нечесно. Перше, що спадає на думку, — переїхати до моєї сестри в Мічиґан, але тоді це буде нечесно до Дебри й Сема. У них самих двоє дітей, і будинок маленький. Отже, мені доведеться починати все спочатку, а я надто втом­лена для такого кроку. Я почуваюся… Гові, я почуваюся розбитою.

— Розумію. Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Зателефонуй Андерсону. Скажи, що сьогодні ввечері я зустрінуся з ним у себе вдома, і тоді він зможе поставити свої запитання. Але мені треба, щоб і ти тут був. Ти і твій слідчий, якщо він вільний і захоче прийти. Зробиш це для мене?

— Звісно, якщо ти цього хочеш. І я певен, що Алек прийде. Але я маю… не те щоб застерегти тебе, але попередити. Я впевнений, що у світлі останніх подій Ралф почувається препаскудно, і можу здогадатися, що він перед тобою вибачався…

— Сказав, що благає.

Це було по-своєму дивовижно, але не скажеш, що Ралф був на це нездатний.

— Він не погана людина, — сказав Гові. — Він хороша людина, яка зробила прикру помилку. Але, Марсі, він усе одно має шкурний інтерес довести, що саме Террі вбив малого Пітерсона. І якщо в нього вийде, то і кар’єра знову стане на колію. Навіть якщо не вдасться достеменно встановити, він чи ні, кар’єра все одно стане на колію. А от якщо знайдеться справжній убивця, то з Ралфом як із поліцейським Флінт-Сіті буде покінчено. І на наступній роботі він працюва­тиме охоронцем у Кеп-Сіті на півставки. Я вже мовчу про можливі судові позови, з якими йому доведеться мати справу.

— Я це розумію, але…

— Я ще не закінчив. Будь-які питання, що він до тебе матиме, неодмінно стосуватимуться Террі. Може, він просто тупцює на місці, а може, у нього з’явилась інформація, яка ще якимось чином прив’язує Террі до вбивства. Отже — ти й досі хочеш, щоб я влаштував цю зустріч?

На секунду зависла тиша, а потім Марсі сказала:

— Джеймі Меттінґлі — моя найкраща подруга в Барнум-корт. Після того як Террі заарештували на стадіоні, вона прихистила в себе дівчаток, а тепер не бере слухавки, коли я їй телефоную, та ще й видалилася з друзів на фейсбуці. Моя подруга офіційно видалила мене з друзів.