Розділ «Сліди і канталупа»

Вона на секунду замислилась, а потім сказала:

— Олівер Пітерсон помер, бо ти і той сучий син Семюелз вирішили влаштувати циркову виставу. Це ж ти його вбив, детективе Андерсон, чи не так? Прострелив йому голову. Прикрутив чоловіка. Ой, вибачте, хлопчика.

Вона тарахнула дверима перед носом Андерсона. Ралф зно­ву звів руку, щоб постукати, та потім передумав і пішов геть.

Марсі стояла по той бік дверей і тремтіла. Відчула, що коліна слабнуть, і встигла дійти до ослінчика при дверях, де сідали люди, коли знімали чоботи чи замащені черевики. Убитий «бітл» співав нагорі про все те, що зробить, коли прийде додому. Марсі поглянула на сигарету між пальцями, наче не розуміла, як вона туди потрапила, потім розламала її навпіл і засунула в кишеню халата (а халат і справді належав Террі). «Хоч утримав мене від того, щоб знову взятися за це лайно, — подумала вона. — Мабуть, варто послати йому записку з подякою».

Яке нахабство — заявитися до неї додому, після того як він схопив монтажний лом і пройшовся по її родині так, що лишилися самі руїни. Яке чисте, неприховане нахабство. От тільки…

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця все ще на волі».

І як же їй тепер із цим жити, коли вона не мала навіть сил зайти на WebMD і дізнатися, скільки триває перша стадія переживання горя? І чому вона взагалі мусила щось із цим робити? Як це стало її відповідальністю? Поліцейські затримали не того чоловіка й уперто наполягали на своєму — навіть після того, як перевірили алібі Террі й з’ясу­вали, що воно міцне, мов Ґібралтарська скеля. Хай самі шукають справжнього винного, якщо духу стане. Її завдання полягало в тому, щоб пережити цей день і при цьому не з’їхати з глузду, а потім (у якомусь майбутньому, що його важко було осягнути) вирішити, як будувати своє життя далі. Чи варто їй лишатись тут, коли половина міста вважала, що хлопець, який убив її чоловіка, виконував волю Божу? Чи варто їй прирікати своїх дочок до цих канібальських угруповань, відомих як середні та старші класи, де навіть через неправильні кросівки тебе можуть висміяти й зацькувати?

«Правильно зробила, що прогнала Андерсона. Я не можу пустити його до себе додому. Так, я почула щирість у його голосі, принаймні мені так здалося, але як я можу — після того, що він зробив?»

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця…»

— Заткнися, — зашепотіла сама до себе Марсі. — Просто заткнися, будь ласка, заткнися.

«…усе ще на волі».

А що як він знову когось уб’є?

Більшість мешканців Флінт-Сіті, які належали до вищого класу громади, вважала, що Гові Ґолд народився багатим або принаймні у достатку. Хоча він не соромився свого незугарного виховання, анітрішки, та аж ніяк не пнувся зі шкури, щоб розкрити таким мешканцям очі. Так склалося, що він був сином мандрівного селюка, який час від часу підробляв на ранчо, а інколи брав участь у родео, тож колував по всьому Південному Заходу в своєму трейлері «Еарстрім» разом із дружиною й двома синами, Говардом та Едвардом. Говард самотужки закінчив коледж, потім допоміг із цим братові. Він став піклуватись про батьків, коли ті вийшли на пенсію (Ендрю Ґолд не мав ані нікеля за душею), та й самому вдосталь залишалося.

Він був членом «Ротарі» й «Роллінг Гіллз Кантрі» [148]. Важливих клієнтів він водив на обіди в найкращі ресторани Флінт-Сіті (усього таких було два) і проспонсорував із дюжину благодійних проектів, зокрема й стадіон в парку Естель Барґи. Він замовляв дорогі вина на рівні з місцевими багатіями, а найвизначнішим своїм клієнтам посилав на Різдво вишукані подарункові набори від «Гаррі & Девіда» [149]. І все одно, коли він сидів у своєму офісі на самоті, а цієї п’ятниці по обіді так і було, він надавав перевагу харчам, які їв іще в дитинстві, коли їздив від Гута, штат Оклагома, до Голлера, штат Невада, а потім — навспак, коли слухав Клінта Блека [150] по радіо і вчив уроки в мами під боком, як не ходив до якоїсь школи. Гові мав підозру, що зрештою його жовчний міхур покладе край цим усамітненим, просякнутим жиром ланчам, та зараз йому вже перевалило за шістдесят, а міхур і не кувікав, тож Боже благослови генетику. Коли задзвонив телефон, він саме порався із сендвічем зі смаженим яйцем і щедрою ложкою майонезу, а також із картоплею-фрі, приготованою за його смаком, — засмажена мало не до чорної скоринки й рясно полита кетчупом. А на краю столу на Гові чекав шматок яблучного пирога, на якому вже потроху тануло морозиво.

— Говард Ґолд, слухаю.

— Гові, це Марсі. Сьогодні зранку до мене приходив Ралф Андерсон.

Гові насупився.

— До тебе додому? Він не має на це права. Він в адміністративній відпустці. І ще певний час не вважатиметься дійсним поліцейським, якщо взагалі надумає повернутись на роботу. Хочеш, я зателефоную голові Ґеллеру й трохи натякну щодо Ралфа?

— Ні. Я грюкнула дверима в нього перед носом.

— І молодець!