Розділ «Сліди і канталупа»

— Імовірно, та все одно моя свідомість притьма зачарована цим фактом.

— А от тепер точно тре’ з’яснити, детективе, бо ж я — всього лиш син бідного мексиканського фермера.

Ралф зітхнув.

— Подивимось, що я зможу відкопати, — додав Сабло.

— Дякую, Юне.

Не встиг Ралф повісити слухавку, як зайшов голова Ґеллер. Він тягнув на собі спортивну сумку і мав свіжий вигляд, наче щойно з душу. Ральф йому козирнув, та голова у відповідь нахмурився.

— Вам тут не можна бути, детективе.

Ага, ось вам і відповідь на це запитання.

— Ідіть додому. Покосіть моріжок чи що.

— Уже покосив, — відповів Ралф, підводячись. — Наступне за списком — розчистити підвал.

— Добре, цим і займіться, — Ґеллер зупинився у дверях свого кабінету й додав: — І, Ралфе… Мені шкода, що так сталося. Збіса шкода.

«Останнім часом я це постійно чую», — подумав Ралф, виходячи з відділка в пообідню спеку.

Юн зателефонував того ж вечора о восьмій п’ятнадцять, поки Джинні була в душі. Ралф усе занотував. Інформації виявилось небагато, проте вона була цікава. За годину він пішов спати й занурився у справжній сон — уперше відтоді, як на сходинках суду застрелили Террі. Він прокинувся о четвертій ранку в п’ятницю від марення, у якому дівчина-підліток сиділа на плечах у свого хлопця й потрясала кулаками в небо. Ралф сів на ліжку струнко, мов аршин проковт­нув, і, мабуть, не встиг до ладу прокинутися, бо сам себе не тямив, як кричав, поки налякана дружина не сіла поруч і не схопила його за плечі.

— Що? Ралфе, що таке?

— Не лямка! Колір лямки!

— Ти про що? — Джинні струснула чоловіка. — Любий, тобі наснився сон? Поганий сон?

«Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина». Ось що вона сказала. Так і цей сон (який уже випаровувався, як сну й належить). Наче одна з тої дюжини думок.

— Я зрозумів, — мовив він. — Уві сні я зрозумів.

— Зрозумів що, милий? Щось про Террі?

— Про дівчину. Шлейка її ліфчика була яскраво-жовтого кольору. Та, окрім цього, було ще щось. Уві сні я це зрозумів, але тепер…