Розділ «Сліди і канталупа»

Він крутнувся, звісив з ліжка ноги й сів, обхопивши рука­ми коліна — трохи нижче розтягнутих сімейних трусів, у яких спав.

— Тепер усе зникло.

— Воно ще прийде. Лягай. Ти мене до чортиків налякав.

— Вибач, — сказав Ралф і ліг.

— Зможеш заснути?

— Не знаю.

— Що розповідав лейтенант Сабло телефоном?

— Я тобі не казав?

Ралф знав, що не казав.

— Ні, і я не хотіла тиснути. Ти «вдягнув» своє замислене обличчя.

— Уранці розкажу.

— Можеш і зараз, коли вже так нагло мене розбудив.

— Там небагато розказувати. Юн відстежив того хлопчика завдяки офіцеру, який його заарештував, — коп уподобав малого, виявив інтерес, не забуває про нього. Поки що юний містер Кессіді перебуває в прийомній родині там, в Ель-Пасо. За крадіжку авто йому світить слухання в суді у справах неповнолітніх, але ніхто ще не знає, де саме це відбудеться. Мабуть, це таки буде округ Датчесс у Нью-Йорку, але не схоже, що вони там у захваті від такої перспективи, а хлопець — тим паче. Тож поки він застряг у такому собі юридичному чистилищі, але, як каже Юн, не має нічого проти. За словами самого хлопця, вітчим часто на ньому зривався. А мати вдавала, наче нічого не відбувається. Стандартний цикл сімейного насилля.

— Бідолашний хлопчик, не дивно, що він утік. І що з ним буде далі?

— Ох, зрештою його відправлять додому. Коліщата правосуддя обертаються повільно, але напрочуд справно. Йому дадуть умовний строк, а може, якось врахують той час, що він провів під опікою держави. Копів у місті попередять про ситуацію в родині, та врешті-решт усе повернеться на круг свій. Той, хто б’є дітей, може інколи натиснути на «паузу», але на «стоп» — ніколи.

Він заклав руки за голову й загадався про Террі, який не виявляв жодної схильності до насилля, хіба що рефері міг ляснути.

— Малий був у Дейтоні, це точно, — сказав Ралф, — і на той час уже почав нервувати через фургон. Зупинився на громадській автостоянці, тому що там задарма, тому що там нема паркувальника й тому що побачив за кілька кварталів «золоті арки» [138]. Він не пам’ятає, чи проходив повз кафе «Томмі й Таппенс», але пригадав юнака у футболці з написом «Томмі» і ще щось там на спині. У юнака був стос синіх папірців, що він розкладав під двірники автівок на узбіччі. Він помітив малого, Мерліна, і запропонував йому два бакси, щоб той розклав меню під двірники машин на стоянці. Малий подякував, відмовився і пішов до «Міккі Ді» [139] по ланч. Коли повернувся, то хлопця з рекламними папірцями вже не було, та на кожній автівці й вантажівці на стоянці виднілися меню. Малий сполохався, з якоїсь причини постановив, що це поганий знак, бозна чому. У всякому разі він вирішив, що час пересідати на інший транспорт.

— Якби він не полохався, то його б набагато раніше піймали, — зауважила Джинні.

— Твоя правда. Менше з тим, він прогулявся по стоянці, поназирав автівки, що стояли незамкнені. Юнові сказав, що здивувався, скільки таких було.

— Ручаюся, що ти не здивувався.