Розділ «Сліди і канталупа»

— Вона ще отямиться.

— Отямиться, якщо піймають справжнього вбивцю. Тоді вона до мене рачки приповзе. Може, я і пробачу, що вона прогнулася під свого чоловіка — бо саме так і сталося, можеш не сумніватися. А може, не пробачу. Але це рішення я не в змозі прийняти, поки все не зміниться на краще. Якщо щось зміниться взагалі. Це я в такий спосіб тобі кажу — так, влаштовуй цю зустріч. Ти там будеш і зможеш мене захистити. І містер Пеллі теж. Я хочу знати, з якої причини Андер­сон так знахабнів, щоб заявитись до мене додому.

О четвертій дня, за п’ятнадцять миль від Флінт-Сіті, біля одного самотнього ранчо торохтів дорогою старенький пікап «додж», здіймаючи за собою цілий гребінь пилу. Він проїхав повз закинутий вітряк із поламаними лопатями, повз спорожнілий фермерський будинок, у якого замість вікон тепер витріщалися провалля, повз давно занехаяне кладовище, що місцеві називали Ковбойським цвинтарем, повз валун, на якому стояв вицвілий напис «ТРАМП ЗВЕЛИЧИМО АМЕРИКУ ЗНОВУ ТРАМП». У кузові пікапа, перекочуючись, ляскали об стінки поцинковані молочні бідони. За кермом сидів сімнадцятирічний хлопець на ім’я Даґі Елфман. Дорогою він увесь час перевіряв мобільник. Діставшись Шосе 79, він побачив дві поділки зв’язку й вирішив, що цього буде достатньо. Хлопець зупинився на роз’їзді, вийшов із пікапа й озирнувся. Нічого. Звісна річ, що нічого. І все ж таки йому полегшало. Він зателефонував таткові. Кларк Елфман відповів на другому дзвінку.

— То бідони були в тому сараї?

— Ага, — відповів Даґі. — Назбирав дві дюжини, та їх іще тре’ вимити. Досі пахнуть скислим молоком.

— А шо там упряж?

— Нічо’ нема, татку.

— Ну, не найкраща новина на тижні, але іншого я й не очікував. Ти шо дзвониш, синку? І де ти є? Зв’язок такий, наче ти з темного боку місяця говориш.

— Я на сімдесят дев’ятому. Слухай, татку, там хтось жив.

— Шо? Типу, бомжі чи хіппі?

— Нє, не схоже. Сміття нема, ніяких пивних бляшанок, обгорток чи пляшок з-під спиртного. І не видно, щоб там хтось купи накладав, якщо тільки не пішов за тим із чверть милі до найближчих кущів. І ніяких слідів, що вогнище палили.

— І на тому спасибі, — відказав Елфман, — бо там усе геть сухе. То що ти знайшов? Не те щоб я цим переймався, бо красти там нічого, старі будівлі вже позавалювалися і ніц не варті.

Даґі все озирався. Здається, на дорозі нікого не було, та йому хотілося, щоб пил осідав якомога швидше.

— Я знайшов пару синіх джинсів, нових на вигляд, спіднє «Джокі», нове на вигляд, і дорогі кросівки з отими гелевими вставками, теж нові на вигляд. Тільки вони були чимось заляпані, як і сіно, в якому це все лежало.

— Кров?

— Нє, не кров. Сіно аж почорніло, бозна від чого.

— Олія? Мастило? Шось таке?

— Ні, воно саме не чорне, тільки сіно, на яке ця штука потрапила. Не знаю, що то було.

Та він знав, на що схожі ці зашкарублі плями на джинсах і спідньому. Відтоді як йому виповнилося чотирнадцять, Даґі мастурбував по три-чотири рази на добу, а сперму відстрілював у старий рушник, який потім полоскав під краном на задвірку, коли батьків не було вдома. Але інколи він забував його прополоскати, і шматок тканини покривався цупкою кіркою.

Тільки тої штуки було багато, дуже багато, та й справді, хто ж стане дрочити в новісінькі кросівки «Аді-паверс» — висококласне взуття, що коштує під сто сорок доларів навіть у «Волмарті»? За інших обставин Даґі роз­глянув би можливість забрати їх собі, та тільки вони були вимащені тим лайном. Окрім того, він запримітив іще дещо.