Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

Ніхто не здивувався. Ніхто не злякався. По кімнаті пройшов радісний шепіт, і дехто зітхнув з полегшенням.

Труп кліпнув ще раз. Підвівся на лікті. Протер очі. Оглянув присутніх. Погляд його зупинився на Уймі.

— Хто такий? — запитав він голосом великого начальника.

— Друг, — Уйма навіть не кліпнув.

— Будеш битися?

— Буду, — відгукнувся Уйма після ледь відчутної затримки. Колишній труп оскалився:

— Подивимося, як ти б’єшся…

Він сів і, напружившись, висмикнув з грудей стилет — я розгледіла чорне від крові трикутне лезо. Його погляд байдуже ковзнув по мені (посох, на щастя, лежав на підлозі за широкою спиною Уйми).

— А це хто?

— Слуга, — відгукнувся Уйма без крихти сорому. — Хлопчисько.

Я поперхнулася й захекалась. Розум мій жалібно волав, що Уйма має рацію і нічого тут розмахувати посохом, але все одно образа була жахливою. Ось так — з магів дороги до людожера в слуги!

Колишнього трупа цілком задовольнила ця відповідь, і він більше на мене не дивився.

— Брати, — сказав він таким пісним голосом, ніби читаючи завчений текст. — Я з вами. А значить, ми переможемо… Якщо у вас є хоч кілька десятків солдат, — додав він, начебто засумнівавшись.

— У нас майже сотня, Майстре-Генерале! — радісно повідомила одна із броньованих дам.

— На стіни, — так само байдуже сказав Майстер-Генерал. — Усі на стіни! Це наша остання битва. Нехай атакують.

У суєті, що настала потому, Уйма кудись зник. Я знайшла собі куточок, сіла, прилаштувавши посох у темному місці, і задумалася: умирати зараз чи зачекати?

Уйма з’явився хвилин через десять. Спершу я почула плямкання, потім запах смаженого м’яса, і нарешті у коридорі з явився людожер. У правій руці в нього був меч, у лівій — величезна кістка із залишками м’яса. Не інакше, убив когось і доїдає.

— Ідемо.

— Куди?

— Тут кухня.