Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

— Друзі, — відгукнувся Уйма, перш ніж я встигла відкрити рот.

— Чекайте…

Віконечко зачинилося.

— Чому «друзі»? — запитала я пошепки.

— Тому що або друзі, або вороги. Він би тебе киплячим маслом зі стіни — і жритраву.

Я позадкувала від воріт. Задерла голову. Просто над нами справді нависав глиняний розтруб.

— Давай відійдемо.

— Якщо друзі, — резонно заперечив людожер, — то стій і чекай.

— А якщо тут немає принців?

— То немає.

— А якщо…

— А якщо око відвалиться й у кишки провалиться? Ти ось що, магу дороги. Нікому не кажи, звідки ми. І про ключ мовчи.

У цей момент заскрипіли ворота.

У довгій напівтемній кімнаті сиділи по колу люди. Живі, наскільки я могла побачити. Воїни в обладунках, а серед них, на мій подив, дві плечисті жінки. Дідок, лисий і бородатий. Ще хтось — я не встигла розгледіти.

Вони сиділи, не зводячи очей із трупа, що валявся на мозаїчній кам’яній підлозі. Я злякалася.

Мертвий чоловік лежав, дивлячись у стелю скляними блакитними очами. Його мереживна сорочка була наполовину біла, наполовину темно-червона. Із закривавлених грудей стирчав чи то кинджал, чи то стилет — я побачила руків’я й швидко відвела погляд. Ну треба ж, потрапили саме на похорон.

— Сідайте, — сказав літній стражник, який нас привів.

Уйма, ні про що не запитуючи, опустився на підлогу. Я присіла поруч навпочіпки. Це що, у них такий обряд похоронний? Сидіти й витріщатися на померлого воїна? Але цей, здається, загинув не в бою — ймовірніше, його по-зрадницьки в постелі зарізали.

Може, це був принц? Єдиний принц тутешніх місць?

Від спраги в мене потріскалися губи. Перед очима темніло. І от коли я вже готова була здатися й знепритомніти поряд із неживим тілом — труп раптом кліпнув.