Розділ шостий Поява Уйми

Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.

— О-о, — сказала я, озираючись.

— Побудь тут, — Гарольд взяв один зі смолоскипів. — Я скоро повернуся.

І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через секунду я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід — вузький, замаскований грою тьмяного світла.

Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних неприємних, лиховісних місцях, але це підземелля видалося чи не рекордсменом з моторошності й зловісності. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках — лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги теліпалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна й спробувала повторити про себе правопис суфіксів «-онн-», «-єнн-».

Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання до того моменту, коли зі стіни — з вузького проходу, де зник Гарольд, — без усякого попередження з’явилися двоє.

Один був мій друг і вчитель.

Другий — здоровенний, бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Коричневе волосся росло в нього з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранчика — така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами затопила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у кота, очиська. Дзьобом видавався білий гострий ніс; зросту волосатий був приблизно Гарольдового, але в півтора раза ширший.

Я заціпеніла у своєму кріслі.

— Познайомся, Ліно, — сказав Гарольд буденно. — Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна — маг дороги.

Жовті очиська оглянули мене уважним поглядом, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер «колишній»? Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?

— Ліно, — Гарольд зітхнув. — Я не можу вирушити з тобою сам. Але й одну тебе відпускати — дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

О так, подумала я з жахом. Він згоден, яке щастя. Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає — пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала Ліна Лапіна?!

— Дякую, — сказала я, відкашлявшись. — Але все-таки ліпше я сама.

Гарольд насупився, ніби не розуміючи. Подивився на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

— Уймо, — сказав Гарольд напружено, — зачекай хвилиночку…

Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

— Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

— А чому він у вас у в’язниці сидить?