Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

— Було! Було! — надривався кат. — Що недоговорив? Початок же такий самий!

Уйма знову щось відповів. Кат закричав — і раптом осікся. Свистячий голос Уйми продовжував. Я обережно виглянула з гаю; Уйма розповідав, наче й нічого не сталося, кат сидів, зсутулившись і потупившись у землю. Ворушив губами. Згадував оригінальний спосіб страти?

Привалившись спиною до дерева, я сповзла на траву й сіла, підтягши до живота коліна. Ну коли це нарешті скінчиться? Ну коли?

Скінчилося зненацька. Я, здається, задрімала й пробудилася від того, що голоси в улоговині більше не бубоніли. Я хитнула головою, виглянула…

Старий кат сидів, закривши обличчя руками. Уйма, ворушачи губами, перераховував гроші з його гаманця. Я нарешті наважилася підійти.

Максиміліан сидів там, де вранці я напувала його водою. Зазвичай бліде лице його було зеленим. Ну точнісінько, як ряска в ставку. Я ойкнула:

— Максе! Що з тобою?

Він подивився на мене мутними очима, нахилився вбік, і його вирвало на траву.

Я відступила.

— Залізяки візьмеш? — не віднімаючи долоні від обличчя, запитав старий. — Кліщі? Свердла? Тесак? Сокиру?

— Нащо мені твої залізяки, — поблажливо кинув Уйма. — Хоча сокира, мабуть, згодиться. Не іржава хоч?

— Знущаєшся, шмаркачу! З такої сталі королівські мечі кують!

— Ну, давай.

Максиміліан сидів, скорчившись.

— Ліно, — сказав Уйма. — Розв’яжи його.

Не чекаючи, поки мене попросять двічі, я підскочила до Максиміліана й черкнула посохом по мотузках. Руки некроманта повисли, як тоді, у Соляній Безодні.

Старий зняв із себе перев’яз із величезною сокирою в чохлі. Кинув під ноги Уймі:

— На. Подавись. Якщо прийдеш до міста на моє місце найматися — візьми до уваги, що платять мало, роботи багато, пиво кисле, баби худі…

— Не найматимусь я, — Уйма позіхнув. — Ходи собі, шановний. Дякую за науку.

Кат блиснув очима, але промовчав. Закинув за плечі схудлий мішок (сир, хліб, картопля, ще якісь продукти гіркою лежали на прим’ятій траві) і зашкутильгав геть.