Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

— Угу. Тільки вбили його не стрілою й не стилетом, а…

— Зачекай.

Дорогою із замку крокував самотній подорожанин. На зріст він був на півголови вищий за Уйму, а за шириною плечей і товщиною рук не поступався самому людожерові. З-за спини стирчали два товсті дерев’яні руків’я — хрест-навхрест.

— Ну от, — сказав Уйма. — З грішми йде.

— Звідки ти знаєш?

Уйма кліпнув:

-Досвід… Знаєш, скільки я суден пограбував?

— Досить уже вихвалятися своїми звірствами.

— Якими звірствами? — очиська Уйми, й до того немаленькі, ще побільшали. — Нам потрібний принц-саламандра чи ні?

— Потрібний.

— Ну то й сиди тут. Я пішов, — Уйма підвівся, наче гілка розпрямилася. Рушив униз, до дороги, недбало помахуючи величезним сучкуватим дрючком.

Подорожанин, угледівши розбійника, навіть крок не сповільнив. Навіть не замислився ні на мить. Не змінив ні темпу, ні напрямку подорожі. Я подумала: а чи не занадто Уйма самовпевнений? А якщо цей чолов’яга — тутешній майстер бойових мистецтв…

Уйма і подорожанин зустрілися біля підніжжя пагорба — між ними було кроки два, може, три. Жоден з них не кинувся у бійку першим. На мій подив, зав’язалася розмова — Уйма запитав, подорожанин відповів. Обоє стояли розслаблено: Уйма обіпершись на дрючок, подорожанин — упершись руками в боки й недбало відставивши величезну ногу в чорному лискучому чоботищі. Стояли й балакали, як давні приятелі!

Потім Уйма підборіддям вказав на мене. Я підхопилася, збираючись тікати світ за очі; це що ж, він продав мене в рабство? Ось цьому першому стрічному?!

Я відповзла назад на кілька кроків. Потім змусила себе зупинитися: я могутній маг. У мене є посох, вручений самим Обероном. Продати мене, як собаку, — це, знаєте, просто так не минеться нікому!

Я дрижала як осиковий листочок, та, незважаючи на це, встала й випрямилася із посохом напереваги.

Побачивши мене, подорожанин зупинився. Він був літній, років під сорок п’ять чи навіть більше. Коричневу бороду вже злегка посріблила сивина. Очі-щілинки тонули в безлічі зморщечок. Щілинки ці спочатку зиркнули на мене, а потім — запитально — на Уйму.

— Ліно, — сказав людожер строго. — Не висовуйся. Справа серйозна, не час вести себе по-дитячому й залякувати. Гість у нас — шанована людина. Заплічних справ майстер, всеміських і приміських, завітав до нашого багаття. Пішли, велику гру гратимемо.

Гра й справді виявилася справою серйозною — мало не урочистим ритуалом на кшталт лицарського двобою. Виявляється, у цих краях кожен стрічний мав право викликати на змагання мандрівного ката — «заплічних справ майстра» — де завгодно: на базарі, на вулиці, посеред дороги. Той погоджувався чи відмовлявся (щоправда, у разі відмови його могли зазневажати друзі й знайомі). Але якщо погоджувався — вступали в дію прості й строгі правила.

Гравці сідали один напроти одного й по черзі описували спосіб будь-якої страти. Умова єдина — не повторюватися. Той, хто перший не зможе придумати нічого новенького, визнає себе переможеним, і переможцеві дістається все його майно, яке він, переможець, тільки забажає взяти.