Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

— Оберон, — сказав він задумливо. — Відтоді як з’явилося Королівство, усі не знають і запитують. Оберон відпускав наших людей з полону. Вони палили його кораблі. Він знову ловив і знову відпускав. Потім він посадовив вождів у в’язницю. Мене. Мого батька. Пригнися.

Він поклав мені ручищу на голову, і я впала в траву. Дорогою котився обоз — п’ять возів один за одним, коні, погоничі, лошата.

— Торговельний шлях, — промурмотів Уйма, лежачи поруч зі мною. — Нам потрібні гроші. Треба когось пограбувати.

— Але в нас же є… — я зам’ялася. — Коротше, те, що ти відібрав у Максиміліана.

— Віддав декому в замку. Треба було.

— Хабар, чи що?

— Я не знаю, що таке «хабар»… В Оберона є те, чого більше ні в кого немає. Якби він був вождем нашого племені, його давно б побили й прогнали. Але він — Оберон. Як можна бути при такій слабкості — таким сильним? Багато хто запитує.

— При якій слабкості?

Уйма дивився вслід обозу.

— У нього немає ворогів, — сказав він нарешті.

— Не може бути. Пірати, кочівники… людожери, — я стишила голос.

Уймі на ніс сів комар. Людожер відмахнувся одним пальцем. Комар, контужений, упав у траву.

— У нього — немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому б трупі хотів пострибати.

— Це що, слабкість?

Здавалося, Уйма мене не слухав.

— Якби я був Обероном, я б спершу дав обіцянку. Для користі справи. А потім відправив би цих принцес на поле, буряк просапувати. І видав заміж за рибалок.

— Тоді б ти не був Обероном, — сказала я тихо.

— Тоді всім було би добре. І принцесам.

— Уймо, — сказала я, помовчавши. — От ніяк не можу зрозуміти: ти мене врятував чи зрадив?

Він ображено кліпнув: