Розділ шістнадцятий В’язні

Від несподіванки я перестала вириватися.

— Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо.

Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках.

— Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві.

Я перевела подих.

— Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну.

Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було.

— Як я можу тобі довіряти? — запитала я, намагаючись випрямити спину.

— Як собі, — Уйма подивився здивовано. — Ти що, не зрозуміла нічого?

— Не зрозуміла, — я відвернулася. Нахлинуло таке полегшення, що я боялася розревітися чи знепритомніти.

— Ну то ходімо, — він обережно виглянув за найближчий ріг.

— Тут десь Максиміліан…

— Я знаю, — безтурботно відмахнувся людожер. — Я його зустрів.