Розділ шістнадцятий В’язні

— Ви сидите тут у темряві?

— А хіба ти сиділа при світлі?

— Так, але ж мене тільки сьогодні піймали…

Я запнулася. Я втратила лік часу і вже не знала точно, що відбулося сьогодні, що вчора, а що — тиждень тому.

— Я тут уже дуже давно, — спокійно сказала людина. — І ніхто до мене не приходить.

— Як же? А ваші тюремники? А хто вас годує, напуває?

— У мене є вічний окраєць хліба, якщо його з’їсти, він завжди наростає знову. І повний глечик молока, теж вічний. І цибулина. І вічна свічка, але вона тоненька й останнім часом дуже погано відновлюється. Боюся, як би мені не залишитися зовсім у темряві.

— За що?! — запитала я, вражена до самого серця. — За що з вами так повелися?!

— Ну як же. Я ж повинен був стати законним королем, тоді як влади прагнув мій брат.

— Ви принц-бранець!

Від мого крику навіть незворушні чорні смужелиці бризнули навсібіч, і на секунду їхній шурхіт замовк. Що ж до в’язня, то він мало не впустив свічу:

— Що трапилося? Що з тобою?

— Я знайшла вас! — кружляючи у танку, я раз по раз давила необережних комах. — Ви принц-бранець! Я заради вас прийшла з-за Печатки, щоб ви оженилися на принцесі з Королівства Оберона!

— Зачекай, — сказав він тихо. — Але ж я… я не можу женитися. Я замкнений тут навічно.

— Як навічно? — я перестала танцювати. — То я негайно вас звільню! Треба підняти клітку вище, а потім гепнути її об підлогу, тоді вона розлетиться й…

— Вона не розлетиться, — принц дивився на мене серйозними сумними очима. — Звільнити мене може тільки той, хто візьме замок штурмом. А цей замок неможливо взяти.

— Ні, — я не бажала відступати. — У крайньому разі… Я добуду пилку. Я щось придумаю. Ви дуже потрібні. Не тільки мені, всьому нашому Королівству. Я придумаю, як вас звільнити.

— Мила дівчинко, — він відвів очі. — Придумай спочатку, як звільнити себе.

Я замовкла.

Хто я така? Одна, без друзів, без посоха. Ключа в мене немає, я ніколи не зможу повернутися за Печатку. Заблукала в страшному замку, голодна, знесилена…