Розділ шістнадцятий В’язні

— Так, — я випрямила спину. — Я бачу в темряві й умію літати. Я маг дороги з королівства Оберона.

— Я не чув про таке.

— Ще б пак. Адже це за Печаткою.

Я перевела подих. Вибовкати всі таємниці за півхвилини, та ще коли тебе не питають, — це вміти треба. Справжній подвиг розвідника.

— Дивно, — промурмотів в’язень і опустив руку зі свічею. — Дива… Розкажи мені. Я стільки літ ні з ким не розмовляв…

Мені здалося, що я теж не розмовляла ні з ким як мінімум років десять. Я готова була підійти ближче, але не йти ж просто по чорних жуках!

— Це смужелиці, — сказав в’язень, наче ця новина мала мене заспокоїти. — Нічого!

Я зціпила зуби, наблизилася навшпиньках й задерла голову. Людина із клітки дивилася на мене зверху вниз, підсвічуючи собі тоненьким язичком полум’я. Він сильно мружився.

— Ти не могла б дотягтися до ось того колеса й опустити клітку нижче?

Я простежила за його рукою. Дійсно, у кутку був механізм із колесом і важелями, від нього вів ланцюг до кільця на стелі. На другому кінці ланцюга висіла клітка.

— Спробую, — сказала я, повністю впевнена в тому, що з моєю вагою і силою цю хитру машинерію не здолати.

Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору.

— Не туди! В інший бік!

Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз.

— Не так низько! Не до землі!

Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й стала, розгойдуючись, за декілька сантиметрів від підлоги.

— Спасибі, — сказала людина.

Тепер я могла роздивитися його ліпше. Він був блідий, худий і давно не стрижений, але молодий і, напевно, вродливий, якщо його поголити. Борода здавалася світлою в порівнянні з чорним прямим волоссям. А очі він так щулив, що неможливо було розгледіти їхній колір.

— Нижче клітку опускати не можна, — сказав він, ніби вибачався. — Тоді смужелиці полізуть до мене в ліжко. Ходи-но ближче.

Я підійшла. Тепер нас розділяли лише кілька кроків і ґрати.