Розділ п’ятнадцятій Зрадники

— Спасибі, Уй…

Ноги раптом стали ватяними. Уйма підхопив мене, перш ніж я гепнулась на підлогу, але не втримала глечик. Загуркотіла, розколюючись, посудина, покотилися черепки.

Руки мої повисли, наче батоги. Ноги волочилися по підлозі, коли Уйма миттю тяг мене до ліжка. Уклав на спину й відійшов. Я не могла повернути голову. Скосила очі й побачила, як людожер відчиняє двері, впускаючи в кімнату принца-деспота і лисуватого айболита-отруювача.

Я замружилася. Це було все, що я могла в цей момент зробити.

— Де ключ? — рвучко запитав принц-деспот.

Уйма знову підійшов до мене. Я відчула його руки в кишенях моєї куртки. Ні поворухнутися, ні закричати мені не вдалося.

— Ось він, пропуск за Печатку, — сказав принц-деспот, і його голос затремтів. Хтось наблизився до ліжка. Не Уйма. Я почула важкий подих.

— Ви обіцяли мені мага, — голос блідого лікаря пролунав прямо над моїм обличчям, на щоку впала крапелька противної чужої слини. — Вона багато може й ще більше знає.

— Нічого особливого вона не може, — зневажливо сказав Уйма.

— Подивимося, — лікар посміхнувся.

— Варта! — гаркнув принц-деспот.

Загупали важкі кроки.

— Узяти ось це й віднести в підземелля пана лікаря. Замкнути!

Чужі грубі руки підняли мене за руки й за ноги і потягли, як мішок.

Ледь-ледь розплющивши очі, я встигла побачити Уйму. Людожер посміхався.

Усе виявилося навіть гірше, ніж я могла собі уявити. Ніколи більше мені не вдасться побачити ні Оберона, ні маму. Ключ від Печатки в принца-деспота. Я сиджу в клітці, підвішеній на ланцюзі до стелі, навколо темрява й замшілі камені, немає ні посоха, ні надії, тільки страх: коли прийде цей блідий лікар? Чого він від мене хоче?

Мене заштовхнули до клітки, наче ляльку, притулили до ґрат, щоб я не падала. І я сиділа, наче лялька, поки по руках і ногах не побігли вогненні мурашки. Зігнулися пальці, потеплішали губи, я змогла спершу підтягти до себе ноги, а потім устати на коліна й роззирнутися.

Висока темна зала без вікон і без свічок. Якби не нічний зір — я б навіть рук своїх не побачила. Але ж ні принц-деспот, ні його лікар не знають, що я можу бачити в темряві.

Я придивилася. Зал був порожній, тільки в дальньому кутку…

Людина була одягнена в чорне, тому розгледіти його було нелегко. Він сидів на підлозі, розвівши руки в боки. Руки висіли на ланцюгах, величезні, якісь несправжні, ніби виліплені із глини. Завеликі руки для такої щуплої людини.