Розділ п’ятнадцятій Зрадники

Мені було однаково. Почавши розгойдуватися, клітка наче дібрала смаку — дуга, яку вона описувала в падінні, ставала усе ширшою.

Я розгойдувалась усім тілом і всією волею; ланцюг скреготів, я чекала, що з хвилини на хвилину до зали увірвуться стражники, потривожені жахливим звуком. Максиміліан біля стіни то наближався, то віддалявся. Р-раз! Ще раз!

Клітка вдарилася об стелю. Я не втрималася й упала. Клітка закрутилася, начебто бажаючи витрусити мене крізь ґрати, зірвалася з ланцюга й хряпнулась об підлогу. Я закричала.

Луна довго не могла заспокоїтися. Гуркіт, дзенькіт, крик і знову гуркіт — усе це повторювалося, ніби записане на магнітофон, усе тихіше й тихіше, поки нарешті не замовкло десь у невидимому колодязі.

Минула хвилина. Друга. Я піднялася на руках. На чолі палала й кровила ґуля, пульсуючим болем смикало коліно, але щодо решти — я легко відбулася. Підлога була тут, піді мною, за пруттям перевернутої клітки.

— Чого ти репетувала? — тихо запитав Максиміліан.

— Від радості, — огризнулася я. Перевірила дверцята (у мене промайнула очманіла надія — раптом від удару замок відскочив?). Замок виявився міцнішим, ніж ланцюг, — сидів добре й не думав відвалюватися.

— Котися сюди, — сказав Максиміліан.

— Зазвичай кажуть — «котися звідси»…

— Ні. Ти клітку, як білка, коти сюди. Як у колесі. До мене. Розумієш?

— Навіщо? Щоб тебе придавити?

— Щоб розбити мені руки, — сказав він серйозно. — Бачиш, що вони зробили?

Я тільки тепер зрозуміла, чому руки в Максиміліана такі величезні й потворні. Це були не руки! Це були глиняні болванки, «рукавиці», що не дозволяли некроманту ворушити пальцями!

Зігнувшись і переступаючи по прутах, наче білка в колесі, я хитнула клітку в напрямку до Максиміліана. Клітка з гуркотом перекотилася. Я вдарилася коліньми й ледь не перекинулась через голову.

— Швидше ногами перебирай.

— Помовчав би ти, га?

Я спробувала ще раз. Клітка загуркотіла по кам’яній підлозі. Управляти нею було майже неможливо — якоїсь миті я була впевнена, що розчавлю некроманта на млинець.

— Повертай!

Клітка гепнулась об стіну. Максиміліан тихо крекнув. Глиняна болванка на його лівій руці трісла й обсипалася грудками.

Відступивши назад, я змусила клітку відкотитися. Максиміліан висмикнув тонке зап’ястя із залізного кільця, затряс рукою, голосно підвиваючи: