Розділ чотирнадцятий Принц-деспот

— Ще ніхто не проникав у мої покої ні силою, ні хитрістю. Ви маги?

— Я маг, — я задерла підборіддя, щоб видаватися вищою. — Ліна Лапіна, маг дороги, до ваших послуг.

Уйма глухо заричав. До яких ще «послуг»?! Я прикусила язика.

— Маг з-за Печатки, — принц-деспот примружився. — Рідкісна удача.

І тут у мене я-ак полетить ніж!

Не знаю вже, де він зберігав свій арсенал. Може, у нього були піхви під нічною сорочкою. Чи таємні кишені в перині. У всякому разі, він висмикнув руку з-під ковдри, і в мене здоровенним ножищем — я-ак метне!

Я встигла виставити вперед руку. Промайнуло в пам’яті: кабінет Оберона… Пісок на підлозі… І король метає в мене ніж, точнісінько так само, і ніж розколюється навпіл…

Хрясь-дзвяк. Ніж завис перед моїм обличчям, завмер й упав, розчахнутий уздовж леза. Обидві половинки впали до моїх ніг: одна застромилася в щілину, друга просто із дзенькотом гепнула на гладке каміння.

Кілька секунд усі мовчали. Навіть Уйма. Навіть полонений начальник сторожі. Принц-деспот уважно дивився на мене: на його двокольоровому лиці, як і раніше, не було ні подиву, ні занепокоєння.

Я підняла посох. Спрямувала на принца, що сидів у ліжку. Клянуся, у мене на думці не було на нього нападати, але руки все вирішили за мене. Страх перед ножем шукав собі виходу — і знайшов. Маленька гаряча грудка ковзнула з живота на груди, перш ніж я встигла її зупинити. Через ліву руку — вогнем; добре ще, що я встигла відхилити набалдашник убік.

Ударило зелене полум’я. Спалахнув полог. Засмерділо димом. Ну чому я завжди все підпалюю?!

Ми із принцом-деспотом дивилися один на одного. Вогонь, наче білка, перескакував з полотнища на полотнище.

— Я сподіваюся, ці принцеси гарні? — повільно запитав принц-деспот.

— Вони прекрасні. Освідчені, уміють співати… і танцювати! Вони чудово танцюють!

Тягнучи за собою начальника сторожі, Уйма підскочив до умивальника й з гуркотом скинув його на постіль. Чавунний бак перевернувся, вода, що вивільнилася, на мить завмерла в повітрі дірчастою кришталевою цяткою. Вогонь засичав, захлинаючись паром.

— Приваблива пропозиція, — сказав мені принц-деспот і повернув обличчя до Уйми: — Відпустіть цього дурня. Невже ви думаєте, що його життя для мене хоч чогось вартує?

На честь чудових послів короля Оберона був даний обід. Мене всадовили просто напроти принца-деспота, а Уйма виявився на другому кінці столу. Час від часу ми з ним переглядалися.

Перед початком трапези мені чемно запропонували поставити посох кудись у куток, щоб він не заважав мені «сповна відчути радість гостини». Я у відповідь заявила, що в нас, у королівстві славного Оберона, маги відчувають радість гостини тільки з посохом у руках.

Ніякої радості за цим столом не було. Ні музики, ні розваг. Навіть жодної жінки не запросили на обід. За столом сиділи похмурі, вкриті шрамами воєначальники й блідий лисуватий чоловічок, який так різко виділявся серед цієї компанії, що не звернути на нього уваги було неможливо. Вузькоплечий і щупленький, він навряд чи хоч раз одягав обладунки. Принц-деспот представив його як лікаря, посадив поруч із собою й час від часу про щось із ним перешіптувався.

Лікарів вони зобов’язані цінувати, думала я, намагаючись розжувати твердий шматок м’яса. З їхнім небезпечним життям. Придворний айболить з вигляду не надто симпатичний, але, може, він вправний цілитель?