Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

Наступної миті некромант навалився мені на плечі, я врізалася обличчям в набалдашник посоха й ледь не осліпла від болю. Пальці на горлі ослабили хватку, зате чужа рука була тепер у моїй кишені.

— Оце й усе, — наче крізь туман, я побачила восковий ключ на брудній та вузькій долоньці некроманта. — Що переказати твоїм друзям за Печаткою?

Я потяглася до посоха, але Максиміліан наступив на нього чоботом:

— От бачиш, як небезпечно грати в «чесні відповіді» з незнайомцями. Не бійся, я залишу тебе живою. Тут так цікаво навкруги, так багато дивного, ти познайомишся із принцом-деспотом і його наглядачами, з мандрівними катами, із гмуррами… Коли ти наступного разу розплющиш очі, я буду вже…

Максиміліан не договорив. Усе ще посміхаючись, він раптом упав на мене, легкий, наче кажан, і безвладний, як городнє пугало.

За спиною в нього стояв Уйма із закривавленим лицем. Я вперше почула, як людожер дихає.

— Ти все йому вибовкала?

— Ми грали в «чесні відповіді», — я відвернулася. Після того як ми боролися пліч-о-пліч, рятували один одному життя й мало не загинули, Уйма міг би поводитися більш тактовно.

На широченній долоні людожера лежав восковий відбиток — відбиток пальця Гарольда.

— Віддай, — я простягнула руку.

Уйма подивився із сумнівом.

— Це дали мені, — я звела брови. — Гарольд дав мені. Я королівський маг, ясно?

— Втратиш, — з жалем сказав Уйма. — Або віднімуть. Або розплавиться. На.

Я піймала восковий відбиток і знову поклала в кишеню. Настрій був жахливий, боліла гуля на чолі, нило забите коліно. Попереду була дорога уздовж шибениць і зустріч із принцом-деспотом, ім’ям якого матері навколишніх поселень лякають неслухняних дітей.

— Гроші, — задоволено сказав Уйма. Стоячи на колінах перед знетямленим Максиміліаном, він перебирав мішечки, підвішені до хлоп’ячого чорного пояса.

— Облиш, — сказала я гидливо. Уймі і за вухом не засвербіло — вивертав мішечки один за одним.

Максиміліан лежав, переможений і жалюгідний, під носом у нього запеклася цівка крові. Бліде обличчя здавалося паперовим, білі кисті, що визирали з-під чорних рукавів, — порцеляновими. Навіть довгі хижі нігті не здавалися тепер лиховісними — просто хлопчисько з нестриженими нігтями. Худий, тендітний пацан. А його здоровенний дядько вперіщив кулаком по потилиці…

— фу ти, — Уйма висипав із чергового мішечка пригорщу дрібних кісток. — Гидота яка.

— Що це?

— Кістки кажана, для чаклунства. Слухай, Ліно, а дружок твій, часом, не некромант?