Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

До нього п’ять кроків — чи два стрибки. Він скинув назустріч мені руки, зігнув, наче пазурі, пальці. Я відчула, як згущається довкола нього гнилий і тьмяний кокон заклинання, але не захотіла зупинятися. Чи не змогла.

Зрозумівши, що не встигає із чаклунством, він спробував вивернутися, і це йому майже вдалося. Майже, тому що я все-таки встигла вхопитися за набалдашник свого посоха. Долю секунди ми тягли його в різні боки, як щенята велику кістку, потім я зрозуміла, що тут мені все одно не перемогти, і розтиснула пальці. Максиміліан не втримався на ногах і шльопнувся, ламаючи очерет, а я кинулася туди, де безсовісно спав мій захисник.

Далеко втекти мені не вдалося. Зашморг затягнувся і потяг назад, як на гумці, я впала й покотилася по землі. Мотузка вп’ялася в лікті, і я завертілась, як черв’як на гачку, намагаючись звільнити руки.

— Убий волосатого, — почула я голос Максиміліана. — Швидше, поки він спить!

Я звивалась на траві. Максиміліан підійшов і спрямував на мене мій же посох:

— Тихо. Якщо добре себе поводитимеш, ми не вб’ємо тебе, коли підемо за Печатку. Залишишся тут.

Його очі сміялися. Я гірко пожалкувала про те, що не навчилась в Оберона вбивати ворогів поглядом.

Було тихо. Дуже тихо і на землі, й на небі. Не чутно ні кроків, ні боротьби, ні передсмертного хрипіння. Тільки десь прокинулася й несміливо пискнула рання пташка.

— Де ви там? — начальницьким тоном крикнув Максиміліан.

З-за кущів вийшов Уйма. Крокував неквапливо, погойдуючи в руці хвилястий меч, як диригентську паличку.

Максиміліан відкинув мій посох. Скинув руки, розчепірив зігнуті пальці з довгими нігтями, між його долонь застрибали іскри. Наступної миті в руках некроманта згустилась темрява, чорний клубок зіскочив на траву і раптом виріс мало не до неба (так принаймні мені з переляку здалося). З чорноти виліпилась істота, схожа на мавпу з руками-дубцями, якими потяглася до Уйми, а далі я вже не стала дивитися.

Виплутатися з петлі! Мотузка була липкою, ніби товстелезна павутина. Мотузка здавалась живою істотою зі власною злобливою волею. Крекчучи, ричачи і постогнуючи, я таки зуміла скинути її. Мій посох лежав неподалік, а увага некроманта була прикута до поєдинку Уйми з невідомою тварюкою із димового клубка.

Людожер кружляв, ухиляючись від ударів чорного чудовиська. Його меч проходив крізь морок, не завдаючи супротивникові шкоди. А противна Максиміліанова тварюка тільки здавалася неповороткою: рука-ціпок врізалася в Уймове плече, і мій людожер відлетів, як пушинка.

Я дотягнулась до посоха, припіднялась на коліні й запустила блискавку в Максиміліана. Некромант устиг відбити мій удар, та так прицільно, що я ледве сама не зашкварилась. Тим часом клята тварюка знову дотяглася до Уйми і так його навернула, що людоїд упав і залишився лежати.

У мене не було часу підводитися з колін. Страх за Уйму і злість на Максиміліана злилися в один гарячий клубок, піднялися з живота в груди й заюшили через ліву руку — через посох — у створене чаклунством чудовисько. Тварюка завмерла із занесеним кулаком, видала дивний звук, начебто присвиснула крізь зуби, і розпалася чорними ляпками диму.

Піт заливав очі. Я відчула себе легендарним героєм, переможцем чудовиська. Мені захотілося сміятися й танцювати. Захотілося підійти до Уйми й, поблажливо всміхаючись, простягнути лежачому руку…

У цей момент тріумфу мене вхопили ззаду за горло. Я знову гепнула навколішки.

— Пусти! Гаде!

Максиміліан хіхікнув за моєю спиною. У нього були тверді, як дріт, і дуже холодні пальці. Я спробувала скинути їх — легше було б позбутися кліща. Уйма лежав, наче мертвий, широко розкинувши ноги в шкіряних штанях.

— Упустила ти своє щастя, дівчинко…