Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

Він спав.

З-за хмари виповз місяць і уп’явся в мене гіпнотизуючим поглядом. Я повернулася на бік, заплющила очі.

Що зараз робить Оберон? Чи вважає він, хоч у глибині душі, що я не вперте мале дурне дівчисько, а вірний Королівству маг, який ризикує життям заради свого володаря?

Що зараз робить Гарольд? Чи не сидить у в’язниці за обвинуваченням у державній зраді?

Чи відбито атаку кочівників і чи врятовано місто?

Уйма солодко облизнувся уві сні. Потягнувся — і знову заспокоївся. А ще дикуном називається. Ні аби повартувати вночі. А то наскочать вороги й візьмуть нас, теплесеньких…

Над землею стелилася нічна вогкість. Я обхопила себе за плечі й перевернулася знову на спину. Замружилася, щоб не бачити місяць.

Хто такий Майстер-Генерал? І чому він то оживає, то вмирає знову?

Навіщо ті люди, яких ми зустріли, возять мертве тіло у візку?

Яка дивна країна…

Я цілісіньку ніч спала уривками й прокинулася першою. Уйма дрихнув. На пластинах його панцира (а він спав, не знімаючи обладунків) виступила роса.

У мене затекли руки, ноги, шия, навіть, здається, язик. Скривившись і потираючи боки, я піднялася на невеликий кряж, що нависав над дорогою.

Порожньо. На півночі, у тумані, видніється ще одна шибениця — дороговказ, що веде до принца-деспота. Я зітхнула: хотілося прийняти душ. Чи хоча б умитися, бажано не росою. Осторонь від дороги я розгледіла зарості очерету. Озеро? Болітце? Підійти й глянути ближче?

Уйма спав. Я спробувала витягти мішок із продуктами з-під його ліктя, але людожер не був простаком — розлігся так, щоб навіть уві сні захищати своє добро. Рука в нього й так була важенна, а кольчужний рукав зробив її просто непідйомною. Я здалася.

Над крихітним озерцем кружляла мошкара. Розсовуючи посохом очерет, я пробиралася вперед; уже показалася вода, чиста, прозора до самого дна. Я ступила ще крок…

Над моєю головою свиснула мотузка. Петля захлиснулася на посоху. Ривок — гладке дерево, обпалюючи долоні, рвонулося з рук, і хоч як я намагалася втримати його — впустила.

З очеретів підвелися троє. Двоє дорослих (я мигцем бачила їх у замку) і Максиміліан.

— Далеко зібралися, прибульці з-за Печатки? — хлопчисько посміхався на всі тридцять два. Один зі стражників, той, хто кидав ласо, перекинув йому мій посох. Максиміліан піймав.

— Ого, — зважив посох у руці. — Путяща штука. Можна дах підперти, якщо раптом просяде.

За моєю спиною в болотистих берегах була вода. Праворуч — один дорослий ворог. Ліворуч — другий. А просто переді мною — хлопчисько Максиміліан; роздумувати було ніколи.