РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Отже, ВІН чогось досяг у кризовій історії, а ти — ні, і це підстава оголошувати її псевдонаукою?

Лідці захотілося встати й піти геть. Але це значило б цілковиту, катастрофічну поразку, поразку без права на реабілітацію, а тому вона зціпила зуби й лишилась сидіти.

— А ти не пробувала подивитись на ту саму проблему з іншого краю? — тихо спитав Рисюк. — Не як працюють Ворота і чому вони так працюють, а як зробити так, щоб біля входу не було тисняви?

Лідка дивилася в стіл.

— Пам’ятаєш апокаліпсис? — спитав Рисюк. — Свою сестру — пам’ятаєш?

— Помовч, — сказала Лідка пошепки.

— Кожен із нас — розумна людина, — сказав Рисюк. — Та коли ми збираємось разом — ми не люди. Ми єдина істота, тупа й абсолютно безсовісна. Юрба.

Лідка з зусиллям проковтнула клубок у горлі:

— І чим тут допоможе твій генерал?

— Подивимось, — зітхнув Рисюк. — Може, й нічим… Лідо, пробач мою нетактовність. Ти відмовилась від дітей — свідомо? Чи медичні проблеми?

Вона зустрілась із ним поглядом. І він знизав плечима, ніби перепрошуючи, ось така, мовляв, я нахабна тварюка.

— Спершу я не хотіла, — сказала вона, дивуючись власній відвертості. — А потім… захотіла. Цикл іще був. У той час іще на всю народжували… Іще можна було встигнути.

Рисюк кивнув:

— Розумію…

— Що ти розумієш? — спалахнула Лідка. — Що ти розумієш?! У нього старший син сьогодні до школи пішов, а ще є дві доньки від різних мам! Він щедрий був, тварина, племінний бик… Усіх покрив, до кого дотягся, усіх запліднив, і абсолютно безкоштовно! І не безкінечним виявився мішок із сім’ям, було, та не стало!

— Лідо, — застережливо сказав Рисюк. І Лідка зрозуміла, що зганьбилась остаточно, і розревілась, перекинувши на стіл чашку, і коричнева калюжка розтеклася на нечистій стільниці.

…Тоді, після повернення з експедиції, вони пережили справжній медовий місяць. Вона повірила, що кохає Славка. І, мабуть, вона справді його кохала. «Мамо! — кричав Славко Клавдії Василівні. — У нас буде дитина!» І Лідчина свекруха розквітала на очах, називала Лідку донею й підсовувала їй горіхи з медом…

Усе скінчилось, але не відразу. Надія вмирає останньою, хоч краще б вона відразу здохла, ця надія, ніж так мучитись.

— …То чому ж ви живете разом? Навіщо?

— Я до нього звикла, — сказала Лідка, ковтаючи сльози. — Прив’язалась… І я не уявляю… куди йти. Вдома… свої справи, там брат, і небога… І Янка згадується не до речі… там… зовсім інше. І зрештою… я ж у квартирі Зарудного живу. Андрія Ігоровича. Сиджу за столом, де він сидів… я ж досі люблю його, Ігорю, хіба не видно?