РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Видно, — сказав Рисюк.

І поклав їй руку на плече.

Письмовий стіл закиданий був паперовим мотлохом. Лідка сіла на краєчок стільця, сперлась, поклавши підборіддя на сплетені пальці.

Ось безладно складені аркуші її так і не дописаної дисертації. Зібрати, скласти, згорнути трубочкою, охайно запхнути в кошик.

Ось якісь Славкові записи — хай розбирається сам. Згребти й покласти в шухляду, звільняючи шматочок оргскла, а під ним — вухо й частину щоки.

Стосик журналів — перекласти на шафу. Скляне віконце зробилося ширшим, визирнуло усміхнене око.

Відсунути вбік стару обчислювалку, прибрати газети, провести по столу долонями, стираючи пил. Ось він, весь. Усміхається, наче нічого й не сталось.

Клацнули вхідні двері. Лідка важко зітхнула, опустила підборіддя на сплетені пальці. Упоперек оргскла тяглася подряпина, й тому здавалося, що у Зарудного-старшого на вилиці білий шрам.

Славко легко, в капцях, пройшов повз кабінет на кухню. Лідка чула, як він гримить порожніми каструлями. Потім двері кабінету прочинились:

— Лідо… ти працюєш?

— Ні, — сказала вона уривчасто.

Славко увійшов. Відчуття провини висіло на ньому, як величезна дохла медуза. Те саме — специфічне — відчуття провини, в якому людина сама собі не зізнається. Яке принижує свого носія.

— Ти… Розумієш, Лідо. Часом дружини готують обід… ну хоч би хліб купують.

— Знаю, — сказала вона байдуже.

Славко мовчав. Переводив погляд з Лідки на вікно, з вікна на письмовий стіл, де мовчки усміхався з-під скла його батько.

— Лідо… щось сталось?

Вона знизала плечима:

— Як сказати… сталося, мабуть, давно.

Він помовчав, потираючи долоні. Сказав, трохи підкреслюючи голосом власну холодну образу:

— А… Ну вибач.