Розділ «ПРОЛОГ»

— Хлопці, ви відстаєте! — гукнула дівчина-ведуча й на мить зробилася природною, певно від азарту. — Ну ж бо, Євгене, Ігорю, Олександре! Юрію, не спіть!

У кімнаті стояла сутінь; телевізор був джерелом світла, та ще торшер, під яким умостився тато. Лідці зовсім не подобалася ця дурнувата передача — але всі уроки були підготовлені, колготки випрані, вечеря з’їдена й, виходить, час залазити в крісло перед телевізором і ні про що не думати.

Відпочивати.

— Лишилося дві хвилини чистого часу! Ну ж бо, хлопці! Ну!

Учителька танців досі співала, зриваючи голос. Потім кинула мікрофон, лягла на живіт, вигнулась і поклала сідниці собі на голову.

— Оце так гнучкість, — сказала мама. — Це в її роки…

Водій стояв на руках, художник-оформлювач гавкав, майстерно копіюючи бульдога, а сторож із зоопарку натягав нижню губу на ніс і навіть вище.

— Яка гидота, — сказала мама.

Один із хлопців — здається, майстер-склодув — ніяк не міг долучитися до гри. Несміливо тупцяв на місці, бурмотів і озирався, ніби чекаючи на трамвай. На нього не дивились.

Найбільше поглядів перепадало лаборантці. Її білизна вже валялася на світлочутливому покритті помосту, і те, що відкрилося під мереживом, справді варте було уваги.

— Це найлегше, — мама позіхнула. — Обов’язково на цьому конкурсі хтось роздягається. Але щоб оголитися зовсім…

— Лишилося півтори хвилини! — заохочував хлопець-ведучий.

Гола лаборантка, здавалося, була приречена на перемогу. Хоча танцювала вона так собі, заважало, мабуть, підстрибування пишних принад.

Секунди збігали. Склодув, блідий, аж синій, усе тупцяв і бурмотів, зате інші конкурсанти перекидалися, видували бульки, нявкали, гризли вени, верещали, зав’язувались у вузол. Лаборантка стрімко втрачала увагу публіки — її голі форми встигли набриднути.

— Це вона не розрахувала, — співчутливо сказав тато. — Це як біг на довгу дистанцію — не можна викладатися відразу…

— Лишилося п’ятдесят секунд! — вигукнула дівчина-ведуча.

Тоді художник-оформлювач, відчуваючи, що перемога вислизає, з криком розстебнув комбінезон, прибрав величної пози й почав мочитися з платформи вниз, із гідною подиву вправністю зображаючи відомий усьому місту фонтан. Струмінь витанцьовував у світлі прожекторів, струмінь був довгий-довгий, погляди-промінчики розгублено заметушилися. Мама занишпорила по дивану в пошуках дистанційного пульта:

— Іще чого! Тьху, докотилися…

— Виграє, — філософськи відзначив тато. — Та не перемикай, він зараз сам собою вичерпається…

— Браво!! — верещала дівчина-ведуча. — Наш Євген виграє конкурс! Іще тридцять секунд, і…