Розділ 3. Обручка

Із цими словами юнак спустився в підвал, і через деякий час спочатку з’явилася його голова із щасливою усмішкою на обличчі, а потім і він сам із великим кошиком у руках, наповненим усякими смачностями.

— Мабуть, чудовисько готувалося до бенкету і залишило нам усіляких страв, — повідомив він Гертруді. — Що ж, господине, сервіруй стіл. Перш ніж вирушимо на полювання, потрібно добре підкріпитися, набратися сил.

— Слухаюсь і підкорююсь, мій пане.

Але трапеза зайняла у закоханих зовсім небагато часу. Їх дужче мучили спрага фізична, яку вони втамували легким білим вином, і, звичайно, любовна…

Усе відбулося дуже швидко, можна сказати, стрімко. Станіславом опанувало страшне збудження, і любовний поєдинок був закінчений у кілька секунд. Юнак дещо розгубився. Не можна сказати, що йому не сподобалося, навпаки. Він тільки-но став чоловіком! Він так довго готувався до своєї першої любовної зустрічі, смакував її і розраховував на більш тривале задоволення.

Намагаючись приховати свою незугарність, Станіслав нишком глянув на Гертруду. Дівчина лежала, напівприкривши очі. Обличчя її осяяла усмішка.

— О, мій коханий, — прошепотіла вона.

Гертруда сіла до нього на коліна, обвивши його шию руками, і обсипала поцілунками губи, шию, очі. Щасливий Станіслав пригорнув її до себе, і вони ще довго так сиділи, тихо усміхаючись. Слова тут були зайві…

— Справді, як у казці.

— Я хотіла б, щоб ця казка не закінчувалася, щоб ми оселилися тут назавжди і прожили разом усе життя.

— Це було б здорово! А казка матиме щасливий кінець?

— Звичайно! Я не люблю інші казки, інакше це вже не казка, а бувальщина.

Увесь наступний місяць граф Станіслав був як ніколи веселий, грайливий і безтурботний. Час від часу він потай зустрічався з Гертрудою. Їхні почуття тільки зміцнювалися. У дні, коли вони не бачилися, час для обох наче зупинявся, і навпаки, коли були разом, він перетворювався на мить.

Якось повернувшись до Кристинополя із поїздки до Львова, Станіслав застав у палаці ридаючих сестер Антоніну і Людвіку.

— Що трапилося? — кинувся він.

— Матінка дуже сильно побила свою фрейліну Оксану. Здається на ній немає живого місця. Її забрали до лікарні. Ми намагалися заступитися, але тільки ще сильніше розлютили маман, — відповіла Антоніна.

— Що ж такого накоїла Оксана? — турбуючись, запитав Станіслав. Він знав, що Оксана — подруга дитинства Гертруди.

— Ми точно не знаємо, але, здається, це пов’язано з тобою.

Ще в більшій тривозі молодий граф вбіг у вітальню. Матері там не було. Тоді він попрямував на другий поверх і постукав у її кімнату. Анна Ельжбета сиділа на дивані і займалася вишивкою. Поруч були два карлика, а одна із фрейлін читала вголос якусь книгу.

Ви вже знаєте, дорогий читачу, що графиня Потоцька, мати Станіслава, утримувала при собі кілька десятків фрейлін, точніше, дочок бідних дворян, поміщиків. Це була не тільки данина моді, а й життєва необхідність. Більше того, для виховання дівчат наймалися гувернантки і директриси, які вчили їх, окрім усіляких наук, світській поведінці, танцям і всьому, що належало знати дівчатам дворянського походження. Після досягнення певного віку їх видавали заміж із гарним приданим. У Потоцького-старшого було близько сотні пажів. Їх навчали залежно нахилів і талантів. А потім для юнаків купували військову ступінь, вигідно одружували, давали посади в повітах і воєводствах.