Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

(1782–1786)

До рідних місць завжди повертаєшся з особливим трепетом. А якщо там твій дім, виношений у мріях до єдиної цеглинки, робота, яку хочеться здійснювати (і вже навіть розписане все по порядку), книги, що чекають зустрічі з тобою не менше, ніж ти з ними, і ще багато-багато приємних дрібниць, то при наближенні до рідного дому починає смоктати під ложечкою, легка нудота від перезбудження й очікування підступає до горла. І ось уже на шляху трапляються знайомі будинки, знайомі дерева, зараз буде підйом, за яким рідний дім — мета твоєї подорожі.

За кілька миль до будинку граф Станіслав не витримав, сів на коня і поскакав щодуху вперед. Йому хотілося першим побачити й оцінити всі перетворення в новому палаці. Коли вони більше ніж півроку тому від’їжджали до Італії, готові були тільки приміщення для численної прислуги, казарми, корпуси, в яких розташовувалися театр і манеж, стайня і псарня. Вже здалеку Потоцький побачив двоповерхових красенів — головний корпус і бокові флігелі.

Графа чекали. Він риссю промчав під вигуки «ура!» повз вишикувану варту, через арку в правому флігелі і опинився на площі перед головним корпусом.

Головний корпус, як і личить, виділявся серед інших своєю величчю і розкішшю: десять колон, величезна лоджія за колонадою, під парапетом — напис позолоченими літерами: «Щоб завжди був оселею вільних і доброчесних. Споруджений у 1782 році». Цей напис придумав сам граф, і тепер ще раз переконався у правильності свого рішення. Над написом — позолочений семикінцевий хрест, родовий герб Потоцьких Пилява.

Станіслав зістрибнув із коня.

— Ну, показуй, що ви тут улаштували! — весело звернувся він до управляючого, який зустрічав його біля порога.

— Як завжди, не вистачило кількох днів, графе, — розвів руками Мощенський. — Але в цілому ми готові. Принаймні, ночувати на вулиці не доведеться.

Було видно, що Адам дуже радий приїзду господаря. Чоловіки тепло привітали один одного, і Станіслав увійшов до палацу. Мощенський запропонував одразу ж оглянути кімнати першого поверху, де була величезна приймальня із суворими чорними з позолотою меблями, але Станіслав легко злетів на другий поверх по парадних мармурових сходах. Там на нього чекали тринадцять родових портретів Потоцьких. Поруч у кутах стояли стародавні хоругви з гербовими знаками, старовинна зброя і обладунки — гордість не одного покоління. Граф уважно все оглянув, а потім відійшов і радісно промовив:

— Ну ось, нарешті, всі Потоцькі знайшли своє постійне місце. Я так сподіваюся. І ще сподіваюся, що Тульчин назавжди залишиться родовим гніздом нашого роду. Заради цього я тут усе починав, і докладу всіх зусиль, щоб так і було.

— Ми можемо тільки припускати, Стасе, — тихо промовила Жозефіна, яка тільки-но під’їхала. — А як поведуться наші нащадки, одному Богу відомо.

— Ти, звичайно, маєш рацію. Але ми закладемо основу і створимо для них відповідні умови, а там нехай вирішують. Тут житиме історія роду Потоцьких, усі наші сімейні реліквії, а значить, і майбутнє сім’ї, — Станіслав зробив паузу і перевів розмову на іншу тему: — До речі, Адаме, а де наша багатостраждальна «Мадонна» Рафаеля?

— Там, де їй і належить бути, — усміхнувся Мощенський, — у великій залі.

Перш ніж пройти туди, Станіслав із Жозефіною вийшли на лоджію.

— Та тут танцювати можна! — вигукнула Жозефіна. — А поглянь, який краєвид відкривається звідси!

Справді, як на долоні було видно обидва флігелі палацу, велику площу з гірляндами троянд, а попереду — пряму, як стріла, тополину алею, що з’єднувала палац із костелом.

— Тополі помітно підросли за цей рік, — зазначив Потоцький. — Український клімат і земля припали їм до душі. Схоже, вони почуваються тут не гірше, ніж в Італії.

— Так само, як і каштанам у саду, — додав Мощенський. — Мені здається, що і тополі, і каштани звідси почнуть свій наступ по всій Україні.

У лівій частині головного корпусу були житлові кімнати, і Жозефіна насамперед вирішила оглянути дитячі. Пройти туди довелося через її спальню. Зайшовши у спальню, графиня від захвату заплескала в долоні. Річ утім, що Станіслав не знайомив її з подробицями оформлення спальні, більше того, сказав, що цим вони займуться після приїзду, і думка Жозефіни буде вирішальною. Одним словом, сюрприз вдався. Чільне місце у спальні графині займало величезне ложе на позолочених левових лапах, що потопали у м’якому персидському килимі. Оксамитовий темно-вишневий балдахін над ліжком підтримувала голова позолоченого грифона. Декоративне ліплення, різьблення на стінах і стелі перепліталися з гірляндами казкових квітів і золотих узорів. Жозефіна підійшла до ліжка і сіла на нього.