Розділ 12. 1787 рік

Настав 1787 рік…

На початку року графиня Софія де Вітте отримала депешу від короля Речі Посполитої Станіслава Августа із запрошенням терміново з’явитися до двору. Чим була викликана така квапливість, кур’єр не пояснив, а тому графиня не стала довго роздумувати і, попрощавшись із чоловіком, попрямувала до Варшави.

Після невеликого офіційного прийому в королівському палаці й обіду на честь 55-річчя короля придворним були призначені аудієнції на наступний день. Король був схвильований, відчувалося, що йому не до святкувань.

Софія одяглася скромніше і в призначений час прибула до палацу.

— Графине, — почав без передмов король, — я хочу, щоб через місяць ви супроводжували мене в вояжі по Польщі й Україні для зустрічі з Катериною II, князем Григорієм Потьомкіним і, можливо, з імператором австрійським Йосифом II. Князь Потьомкін, за повідомленням моїх людей, домігся великих успіхів в облаштуванні Лівобережної України та Криму, створив там майже незалежне царство і тепер бажає похвалитися перед монархами своїми досягненнями. Але не це мене хвилює. Останнім часом погляди князя все більше звертаються на правий берег Дніпра: видав свою племінницю заміж за графа Браницького, налагодив торгівлю з графом Станіславом Потоцьким. Обидва графа, і Браницький, і Потоцький, і раніше були неприязно налаштовані до нас, а тепер тим паче показують свою незалежність. Потрібно з’ясувати, чи не задумав князь Потьомкін розширити свої володіння.

— Чим же я можу бути вам корисна, ваша величносте?

— По дорозі до Канева, де планується зустріч із царицею, ми зупинимося в Тульчині у палаці Потоцьких. Кажуть, він за розкішшю не поступається моєму, королівському. У Хвостові повинні відбутися переговори з князем Потьомкіним. Стверджують, що Потоцький не дуже щасливий зі своєю дружиною Жозефіною Мнішек. Потьомкін же, навпаки, всюди оточений жіночою увагою і ласкою, залюбки відповідає жінкам тим же… Ось тут-то і знадобляться ваша врода і природний розум. Необхідно дізнатися про таємні задуми цих панів. Будучи послом у Росії при дворі Єлизавети, я вдало користувався одним зробленим мною спостереженням (його справедливість була неодноразово перевірена згодом): про великі таємниці не говорять, поки не віддзвонить опівночі. Людина, яку вранці застаєш застебнутою на всі ґудзики і яку вдається розніжити протягом дня, розважаючи її і не подаючи вигляду, що ти збираєшся щось у неї вивідати, відкривається надвечір сама собою, як квітка Єрихону: між першою і другою ночі вона повністю відверта, а на світанку закривається знову. Сонце і таємниця — погані союзники. І я дізнавався набагато більше російських секретів узимку, ніж влітку, коли у них в Петербурзі протягом шести тижнів зовсім немає ночі.

— Якщо я правильно зрозуміла, ваша величносте, ви штовхаєте мене в ліжко до цих панів.

— Ні, графине. Доводити справу до ліжка зовсім не обов’язково. Щоправда, — усміхнувся король, — якщо вам самій це буде не неприємно.

— У мене є чоловік, — спалахнула Софія і вискочила з кабінету.

Князь Григорій Олександрович Потьомкін, фаворит Катерини II, справді був вродливим, ставним чоловіком. Але не тільки це приваблювало в ньому жінок, враховуючи фізичний недолік князя — відсутність ока. Потьомкін обожнював жінок. Обожнював настільки, що міг відкласти навіть справи державної важливості заради зустрічі з черговою красунею. І до кожної своєї коханки князь ставився так палко, ніби це його єдине й останнє кохання. Прекрасний психолог, Григорій Олександрович щедро обдаровував своїх жінок подарунками і робив це завжди незвичайно, красиво і з вигадкою, викликаючи захоплення. І коли коханка дізнавалася, що у неї є суперниці, то… пробачала Потьомкіна.

Неординарність мислення, природне фантазерство, організаторські здібності, безстрашність воїна перетворили цю людину на одну з видатних постатей XVIII століття.

У тридцятирічному віці потрапивши на територію України, Григорій Потьомкін закохався в цей край і все подальше життя провів тут, зробивши стільки корисного для України, скільки не зробив жоден правитель до нього.

Отже, тридцятирічний поручик Потьомкін потрапляє на театр турецької війни і за п’ять років, завдяки своїй безстрашності і кмітливості, стає генерал-поручиком. Ще рік — і він уже генерал-аншеф, спершу граф, а потім і князь Священної Римської імперії з титулом ясновельможного.

А в 1775 році Потьомкін прибуває до України не тільки як воєначальник, а і як державний муж. Що ж він тут застає?

Північ України — це старовинні золотоглаві міста Новгород-Сіверський, Ніжин, Чернігів і Київ, територія з давніми традиціями, розвинутою торгівлею. Праворуч від Дніпра — землі дуже доглянуті, поділені між Річчю Посполитою, Австрією і Османською імперією. Лівобережна Україна — слаборозвинена і малозаселена, із Запорізькою Січчю поблизу порогів Дніпра. Південь — пустеля, нейтральна смуга, зона відчуження, хоча за природними умовами це благодатний край. Але нескінченні набіги татар змусили українців покинути ці місця. І нарешті, татарський Крим. У Петербурзі Потьомкіну пояснили, що це — непотрібні, марні землі з дуже спекотним кліматом. Двічі московити вторгалися на півострів і двічі майже повністю втрачали там свою армію. Причиною тому було зовсім не страшне татарське військо. Нестерпна спека, відсутність прісної води, слабке знання місцевості — все це діяло значно сильніше, ніж ворог. Тисячі трупів загиблих солдат і полеглих коней довелося залишити на шляху втечі.

І можливо, вже тоді у своїх фантазіях Потьомкін побачив і почав створювати з південних губерній Росії фактично незалежне царство. І бачив він його — від Молдови до Кубані, від Смоленська і до Криму.

Отже, граф Потьомкін прибуває до України, щоб… насамперед знищити Запорізьку Січ і через рік стати князем Священної Римської імперії з титулом ясновельможного. Але… Князю потрібна була боєздатна, швидка, мобільна армія. Проти татар і турків неможливо було воювати звичайними методами. Необхідний був багатовічний досвід боротьби з непередбачуваним суперником. Російські війська здатні були стояти насмерть стінка на стінку, вгризатися в землю, відвойовуючи кожен клаптик землі. Все це досягалося муштрою, нескінченним повторенням, доведенням до автоматизму однієї і тієї ж операції протягом кількох років. Але не це тут було потрібно.

Для боротьби з хитрими і розумними турецькими військами необхідні були не менш розумні воїни, які досконало вивчили їхні звички, прийоми війни, топографію місцевості. Запорожці знали не тільки принцип організації ворожих військ, а й систему озброєнь, час нападу, дроблення загонів і місця їх дислокацій. За кілька століть протистояння ворогу вони вивчили місця засідок противника; броди на річках; печери і колодязі; дороги і переправи. Самі неодноразово використовували методи турків, нападаючи або захищаючись. Ну а властиві українцям кмітливість, винахідливість, спритність, хитрість і вправність робили запорожців чудовою військовою силою у війні проти турків.