Розділ 11. Любов і політика

Горохів чекав гостей. Глава сімейства граф Михайло Вієльгорський жадав спілкування з молоддю. Досвід, знання, отримані ним на Заході, він вважав за необхідне впровадити в політичний устрій Речі Посполитої, де, на його думку, давно вже назріли політичні реформи. Республіка, в якій уживалися поляки, литовці, українці, євреї та білоруси, котилася у прірву: з одного боку, через відсутність твердої королівської руки, з іншого — через liberum veto (вільне «забороняю» — звичай, який вимагав одностайності в польських сеймах), що перетворив парламент країни на збіговисько балакунів, бо голос одного депутата міг заблокувати рішення, котре готувалося всім сеймом протягом тривалого часу. На допомогу собі граф Михайло привіз із Парижа 74-річного абата Маблі — філософа, просвітителя, суперечки та дискусії з яким у графа доходили мало не до бійки.

Син Михайла Юрій більш за все чекав приїзду Жозефіни Потоцької в надії на продовження їхнього швидкоплинного роману. Цікаво зустрітися йому було і з графом Станіславом, який вважався прекрасним співрозмовником і красномовним опонентом у суперечках.

З неприхованим інтересом і цікавістю чекала гостей і друга дружина графа Михайла — француженка графиня де Травасьє.

Тільки від Потоцьких приїхали Ігнацій, Станіслав Костка, Станіслав із Жозефіною і сестра Станіслава Роза Брюль, а ще — Ржевуський, граф Рапацький із дружиною Нінель із Локачів, білоцерківські Браницькі, графиня Богуславська…

Поки йшли приготування до балу граф Михайло Вієльгорський і абат Маблі зібрали всіх чоловіків для серйозної розмови.

— Панове! — почав господар будинку. — Тут зібралася нехай і не вся, але значна частина передової молоді нашої республіки. За час, проведений у Парижі, я багато думав про нашу батьківщину, спілкувався з найосвіченішими головами Європи, яскравим представником яких є присутній тут мій друг і водночас затятий опонент метр Маблі. Наш абат усе своє життя присвятив пошуку шляхів досягнення благоденства для роду людського, неможливого без правильної організації суспільного ладу. Причому, в різних країнах, залежно від цілої низки причин і передумов, він бачить цей лад різним — від монархії до республіки. Зокрема, вже цього року метр Маблі розкритикував американську Конституцію як занадто демократичну. Але повернімося до нашої країни. Навіщо я зібрав вас зараз? Наше зібрання абсолютно відкрите, ми ні від кого нічого не приховуємо й анітрохи не протиставляємо себе нашому королю. Я обов’язково викладу в листі його величності Станіславу Августу всі цікаві ідеї, що виникнуть під час наших плідних суперечок. Вам, молоді, жити в цій країні, і вам потрібно думати, як зробити її кращою, могутнішою, багатшою. Кожна країна, як будь-який живий організм, повинна постійно розвиватися і вдосконалюватися, інакше на неї чекає крах, а у нас зараз утворився якийсь застій. Кілька років тому метр Маблі, почасти на моє прохання, написав працю, де вважає, що наш король повинен бути спадковим, а виконавча і законодавча влада розділені. Потім я звернувся до Жан-Жака Руссо, праці якого, я впевнений, ви знаєте. Цей ідеаліст запропонував свою форму правління. Він вважає, що всі люди народжуються рівними, плоди земні належать усім, а земля — нікому, монарх не може бути спадковим, селян необхідно звільнити від кріпосного рабства. Державний устрій має бути федеративним, бо федеративна форма поєднує в собі вигоди великих і малих держав. Але вони, розумні люди сучасності, не можуть здалеку відчувати те, що відчуваєте ви тут, усередині своєї батьківщини. Вони можуть дати раду, але долю країни все-таки доведеться вирішувати вам. Я знаю, що ваші юні уми ще вільні від догм, і кожен з вас намагається по-своєму удосконалювати форму управління своїми маєтками.

Граф Станіслав Потоцький активно долучився до обговорення реформ. Маючи вже деякий досвід, він схилявся до думки, що Польща повинна перетворитися на федерацію воєводств, а король — мати обмежені повноваження.

На другий день Ігнацій запросив Станіслава Потоцького до своїх покоїв. Кузени сіли в кріслах біля каміна. Потріскування у вогні дерев’яних цурок налаштовувало на душевну бесіду (власне, цього і бажали обидва Потоцькі).

— Що ти, мій дорогий кузене, знаєш про масонство? — відразу запитав Ігнацій.

— Зовсім небагато. Знаю, що вони називають себе братством вільних каменярів, що це таємна організація, яка бажає принести світу благо, і цілі у неї найвищі. Незрозуміло мені тільки одне: навіщо тримати в таємниці благородні цілі? Навпаки, все має бути відкритим.

— Це якраз пояснюється простіше всього. Коли масонство зародилося, церква поставилася до нього з великою недовірою. З одного боку, боячись конкуренції, з другого — єретичних поглядів. Знову ж таки, багато масонів займають дуже високе положення в суспільстві і не хочуть афішувати свої благі діяння із сором’язливості. І нарешті, як казав мій батько (та і твій теж): «Чоловіки — це дорослі хлопчаки». Вони хочуть погратися в лицарів. А все таємне завжди привертає до себе.

— Я чув, ти, Ігнацію, уже входиш до керівництва масонства в нашій країні.

— Не просто до керівництва, Станіславе. По великому секрету скажу: мене обрали великим майстром Корони, Литви та України. До нашого великого польського сходу входять тринадцять лож. До однієї з них, «Святині Ізіди», я пропоную вступити тобі.

— Але чи гідний я? — із хвилюванням запитав граф Станіслав.

— Я спостерігав за тобою, мій дорогий кузене. Ти робиш багато корисного і для країни, і для людей, що живуть навколо тебе. А вступ до нашого братства вільних каменярів дозволить тобі ще більше розвинути в собі чесноти. Спілкуючись з людьми, пов’язаними єдиною метою, ясніше уявиш, в якому напрямку потрібно рухатися, які завдання вирішувати. У свою чергу, сам зможеш передати частинку свого досвіду нам.

— Але мені здається, все це я можу робити і не вступаючи до масонів!

— Абсолютно правильно, мій дорогий брате! — вигукнув Ігнацій. — Але це лише маленька дещиця того, чим займаються каменярі. Одне з головних завдань братства — пізнання істини. Всі ми неосвічені, темні. Чим більше людина знає, чим краще вона освічена, тим незрозумілішим їй здається наше буття, тим більше виникає проблем. У тебе, я впевнений, є багато невирішених питань.

— О, звичайно, Ігнацію! — гаряче відгукнувся Станіслав. — І одне з головних питань: навіщо ми існуємо — і люди окремо, і Земля в цілому? Навіщо нас висмикнули з небуття на мить, звану «життям», щоб потім знову відправити у небуття? Якщо для продовження роду, як багато хто вважає, а простіше — для розмноження, то це дуже примітивно. І чому саме нас обрала доля? Де ми були до народження і куди діваємося після смерті? А може, просто хтось проводить величезне дослідження?

— Мене також хвилюють подібні питання. Іноді здається, що наша Земля — це маленька частинка такого самого живого організму, як наш. Або ж інше: в нашому організмі є інстанції, подібні до Землі або інших планет, з істотами, що проживають там за тими ж природними правилами і законами, що і ми на нашій Землі. І таке зменшення, втім, як і збільшення у Всесвіті, нескінченне.